Олександр Ірванець та його чергова книга «Хвороба Лібенкрафта» - нова загадка для читача, що шукає нестандартну інтелектуальну прозу. Якісна сучасна українська література - реальність, а не виняток, як і ця книга.
Хвороба то чи зцілення від сірих буднів - розумієш лише тоді, коли гортаєш сторінка за сторінкою цей роман, заглиблюючись у його нутро. Напруга тримається практично постійно під час прочитання, що не дозволяє залишити книгу так просто. Кілька годин дощового дня - і ви дізнаєтеся секрет хвороби, що змушує здригатися всіх жителів провінційного містечка… Загалом маємо справу з дивним місцем на карті, де цілком можливо могли б і ми вжитися, проте…чи хотіли б?
“Чому з віком усе в житті так втрачає смак?”
Чи ви б могли собі уявити сьогоднішній день як сон, а свої найбожевільніші сни, сповнені тривог, фантазій та польотів думок як найкритичніший вияв реальності? Чи можна було б жити у створеній реальності, сповненій власним суб’єктивізмом та жахами, якими забита голова? Ірванець виявився настільки сміливим, щоб висловити власне "фе" деякому варіанту тієї реальності, яка була б можлива, якби… Якби люди справді були і справді кожен сам за себе, використовуючи замість раціональних висновків власний інстинкт самозбереження, то така антиутопія стала б цілком реальною. Або ж якби якби СРСР досі процвітав. Читаючи книгу видно політ фантазії саме в напрямку: а що було б якби…Ні, звісно такий розвиток подій - це жахіття, тому в книзі панує атмосфера містики, жахів і деякою мірою огиди…
«Обступивши тіло хлопця, семеро чоловіків почали розмірено і методично завдавати ударів, переважно черевиками, намагаючись влучити в голову. Хлопець скрикнув, кілька разів різко смикнувся, але тут водій, відіпхнувши когось із пасажирів, широко розмахнувся й різко опустив ключа йому на потилиця. Хрускіт було чути аж у вагоні».
Не для читачів зі слабкою психікою. Хоча, зрештою, для любителів Стівена Кінга та Чака Паланика, які теж роблять ставку у своїх творах на враження читача містикою, страхом, жахами та насильством.
Отож, хвороба Лібенкрафта. Дивовижні червоні плямки, що дозволяють БАЧИТИ із заплющеними очима більше, ніж звичайним зором, хвороба, що приносить розуміння багатьох речей, того, що ніколи не зрозуміють ті, хто не здатен бачити тим неймовірним простим зором через повіки. Чи є взагалі можна назвати хворобою таке? Можливо панацеєю, яку із нерозуміння та незнання визнали ще небезпечнішою деградацією, ніж буденність.
“Дивись в глибину”.
15 понравилось
