Ярослава Голобородька писав про Павла Загребельного наступне: «Павло Загребельний за своєю природою був достеменно симфонічним письменником. І не тільки тому, що в партитурі його творчості схрещені й зрощені найрізноманітніші партії – прози, есеїстики, критики, драматургії, кінодраматургії, а насамперед тому, що майже всі новели, повісті, романи, п’єси, літературно-критичні статті, есеї, кіносценарії, створені ним у різні роки й історико-культурні періоди, об’єднані трьома основоположними ознаками.
Це, по-перше, вражаюча лексико-інтонаційна і мовностилістична палітра текстів; по-друге, унікальне, ледь не сенсорне відчуття змін і трансформацій, що відбуваються в соціумі; по-третє, гострота погляду, поєднана із пристрасністю й критичністю мислення. Усі ці базові ознаки зумовлені сенситивністю й аналітичністю письменницької натури. За період понад півстолітньої літературної діяльності Загребельного ці ознаки утвердили себе як його ментальні константи. <…>
Павло Загребельний належав до типу митців, які з надзвичайною проникливістю відчувають нерв сучасності й вирізняються неабиякою соціумною чутливістю. Він був достеменним аналітиком, експертом і коментатором оточуючої реальності».
Ці слова влучно і повно описують і творчість Павла Загребельного, і самого письменника.
«Брухт» - один з останніх романів Павла Загребельного, що писався протягом 2001 – 2002 років, став доказом того, що талант не старіє, бо письменнику на момент початку роботи над твором виповнилось 77 років.
Перед початком роману автор приводить цитату В'ячеслава Медвідя: «То такий світ буде, що не знати, де мертві, а де живі, де народини, а де поховини, де верхи, де низи, ворота не відчинятимуться － не стане воріт, стане достаток з нічого і ніщо нічим». І ці слова з ходу дають певний настрій, який не покидає до останньої крапки в даному творі.
Головний герой – Ярема Совинський (або як його кличуть на кафедрі Яр-Яр) – кандидат історичний наук, який говорить про патріотизм, але при цьому погоджується разом з товаришем провернути аферу в Німеччині по збуту наліво залишків радянської воєнної техніки.
Але на цьому його історія не закінчується. Вітер долі заводить його до невеличкого містечка Кучугури, де він стає свідком того, як Україну розпродають на брухт. І центром усіх цих фінансових махінацій є підприємство «Куч-метал», яким офіційно править Кузьма Ягнич, а на практиці його дружина Євдокія (або як її звуть усі навколо, колега Ледва або «дунькозада») та її партнер Нуль:
«Совинський опинився в місті Кучугури без кучугур, на гігантському металічному заводі без металу, над річкою без води (там уже давно текла “вся таблиця Менделєєва...), опинився (опинився чи був?) не там і не тоді, де й коли треба, і в тій країні, де все було не те і не так: минуле не таке, бо його з'їли большовики, майбутнє не таке, бо воно не наше, а чуже, сім'я не така, бо більше розлучень, ніж шлюбів, демографія хибна, бо кількість смертей перевищує кількість народжень, освіта не така, міста і вулиці називаються не так, книжки не такі, мова не така, навіть лапки і тире ставимо не так, як американці...»
На сторінках роману зібрані усі «герої нашого часу» - такі колоритні представники епохи: «Породження епохи незалежності. Типові характери в типових обставинах».
Кузьма Ягнич - колишній «червоний директор» металургійного гіганта в Кучугурах, колись всесильний лев, павший жертвою хвороби Альцгеймера, від якої не змогли вилікувати навіть американці свого президента Рейгана. І ось цей колись могутній чоловік — тепер не більш, ніж карикатура минулої величи, обособлення пострадянської руїни, чиє існування потрібне винятково небагатьом паразитам.
Головним паразитом на живому трупі Ягнича є його дружина Євдокія, яка грає роль бізнес-леді, яка вірить в силу грошей, завдяки яким і править великою ягничевою імперією. Вона не має ні принципів (б «...які до біса принципи серед суцільної безпринциповості?»), ні совісті, а лише хтиві бажання. Саме тому вона бере у полон Совинського, який для неї виступає в образі секс-гиганта.
Іншим паразитом є партнер колеги Ледви – Нуль (або як звуть його в народі «гандон з дірочкою», «гнида в «мерседесі», гомункул з алкогольного сномарення) – фінансовий геній, який не знає іншої мови, окрім чисел. Він може продати усе, навіть повітря, але не може відверто красти, бо червоніє, чим видає себе перед Євдокією, тому та впевнена, що тримає Нуля на короткому повідку.
Ось в такій компанії опиняється головний герой роману Ярема Совинський. Його нова сексуальна партнерша проголошує його прес-секретарем своєї шахрайської імперії, і хоч той і обурений, але відмова з його уст не злітає. Бо тут гроші, тут зв’язки, тут красиве життя.
Совинський мислить так: «Що таке щастя? Це звичайний випадок, який помагає вам опинитися в належний час у належному місці». І йому здається, що це саме такий випадок. Але він ще не знає, що серед усього того сміття та брухту ніколи не зможе вижити навіть натяк на таке поняття, як щастя.
Очами головного героя ми бачимо життя держави у 90-ті роки, яка уособлюється через життя Кучугур: «Нічого не виробляємо, нічого не створюємо, нічим не збагачуємося － тільки мухлюємо, продаємо, збуваємо за безцінь, мерщій, негайно, як перед настанням нового всесвітнього потопу».
І все це на фоні багатих банкетів, де люди не їдять, а жруть, поки країна з головою уходить в глибоке море бідності.
В сюжеті нема ніяких загадок, як в детективах Агати Крісті. Можна легко передбачити, чим закінчиться історія. Нуль вбиває Ягнича, їде і забирає з собою капітали, залишаючи свою бізнес-партнершу на руїнах імперії. Але чи закінчується разом з цим розкрадання України? Ні. Бо настав час, коли знецінені усі людські цінності. І саме про це і пише Павло Загребельний.
Одною з особливостей даного твору є тема сексуальності, яку письменник виводить, так сказати, на передні плани, бо вона у сучасному соціумі починає грати передові ролі, і Загребельний фіксує ці тенденції на папері.
Дуже влучно знов-таки пише про секс у романах Загребельного Ярослав Голобородько: «В експресивно-стильовій манері він опоетизував сексуальну реальність та вивів її з тривіальної опозиції “низьке – високе”, “фізіологічне – інтелектуальне”. Секс для його провідних персонажів – як самодостатнього Романа Шульги (“Юлія”), так і новітнього нонконформіста Яреми Совинського (“Брухт”) – не є необхідною формою існування, проте постає одним із шляхів збереження особистісної суверенності. Секс для них пов’язаний із вираженням власної непересічності й граничної індивідуалізованості».
Вражає Загребельний і своєю силою слова, майстерністю передавати суть речей. Дуже колоритні в нього порівняння з відсилками на літературних класиків. Наприклад, у цьому фрагменті він спираючись на відомий твір «Шагренєва шкіра» Бальзака доносить свою думку про сенс людського життя:
“Всі бездумно повторюють бальзаківські слова про шагренєву шкіру, яка неспинно вкорочується , і мало хто знає , що шагренєва － це осляча. Невже ми справді тупі, безпорадні осли, а не люди, для яких жити － не безсило веорочуватися й самознищуватися, а щомиті, щохвилини додавати щось своє до світу, до самого себе, до вічності?”
Це талант – так складно і так красиво доносити ідею через літературний досвід віків. І це лише один приклад, а таких в творі було не один і не два.
Читаючи про Павла Загребельного, знайшла, що одного разу він гірко пожартував: «Людство ходить по колу». І, помовчавши, сумно додав: «І все без толку…». Мабуть, тому його роман «Брухт» сповнений відчайдушного сарказму. Але такі українські реалії, і, як кажуть, з пісні слів не викинеш. Ось і автор не зміг.
8 понравилось
