Сад Гетсиманський

Книга після якої залишається болючий осад на душі. ЇЇ не тільки варто прочитати один раз,а перечитувати і перечитувати. Це книга розбирання людських душ. Це книга жорстокості, болю і страждання. Це книга знущання, гніту і плюндрування українського народу, але водночас книга сильного козацького духу. Більше ніяких слів не можу віднайти, щоб описати її. Рекомендую для прочитання обов`язково!)

P.S Книгу прочитано в рамках гри "Флешмоб-2015" та "Борьба с долгостроем"

"Ліпше посадити сто невинних, аніж не посадити одного винного" - цитата, яка достеменно описує політику НКВД та і всього Радянського союзу - країни, де самий "справедливий та гуманний" суд в світі! Де людину мордують три роки у в'язниці, поки їй "шиють дєло". Де разом із "злочинцем" арештовують всю його родину - братів, сестер, дружину. Де тебе катують фізично і психологічно - і ти або потрапляєш у психлікарню, або підписуєш всі документи, що тобі дають.

І ось перед нами або божевільна людина, або "ворог народу", якому подальша дорога на Колиму (це якщо "пощастить") чи на розстріл.

А якщо у тебе вистачить сил - фізичних та моральних - вистояти проти всіх звірств, залишитися при розумі і нічого не підписати - це тебе все одно не врятує. Бо справа "оформиться" і без тебе.

Адже все навколо фікція - розслідування, суд, права людини. "Чесне пролетарське" правосуддя перемоле всіх, кого захоче.

Бо робітнича, соціально-справедлива країна - насправді країна терору; країна, яка була побудована на кістках та крові, і яка все своє існування тільки кров'ю і живилася.

"Сад Гетсиманський" - історія Андрія Чумака - політичного в'язня, що опинився в лапах НКВД.

Не важливо, чи зробила людина щось насправді - той, хто знаходиться в стінах цієї організації апріорі терорист, контреволюціонер та шпигун.

Це правдива історія катувань людей. Це історія, що показує як за одну хвилину життя може перевернутися з ніг на голову.

Якщо ти людина з високим інтелектом, здатна мислити й творити - ти вже злочинець, бо таких людей кривавий режим боїться. Владі не потрібні розумні та творчі. Їй потрібні покірні та залякані. Ну, і звичайно, садисти, які і будуть залякувати, хоча "правильно" казати "чинитимуть пролетарське правосуддя".

Неймовірно емоційно важка книга. Книга, що розказує гірку правду.

"Лучше посадить сто невиновных, чем не посадить одного виновного" - цитата, которая точно описывает политику НКВД и всего Советского союза - страны, где самый "справедливый и гуманный" суд в мире! Где человека мордят три года в тюрьме, пока ему "шьют дело". Где вместе с "преступником" арестовывают всю его семью – братьев, сестер, жену. Где тебя пытают физически и психологически – и ты либо попадаешь в психушку, либо подписываешь все документы, которые тебе дают.

И вот перед нами или безумный человек, или "враг народа", которому дальнейшая дорога на Колыму (это если "повезет") или на расстрел.

А если у тебя хватит сил – физических и моральных – выстоять против всех зверств, остаться в своем уме и ничего не подписать – это тебя все равно не спасет. Ибо дело "оформится" и без тебя.

Ведь все вокруг фикция – расследование, суд, права человека. "Честное пролетарское" правосудие перемолотит всех, кого захочет.

Ибо рабочая, социально-справедливая страна – на самом деле страна террора; страна, построенная на костях и крови, и которая все свое существование только кровью и питалась.

"Сад Гефсиманский" – история Андрея Чумака – политического заключенного, оказавшегося в лапах НКВД.

Не важно, сделал ли человек на самом деле что-то - тот, кто находится в стенах этой организации априори террорист, контреволюционер и шпион.

Это правдивая история пыток людей. Это история, показывающая, как за одну минуту жизни может перевернуться с ног на голову.

Если ты человек с высоким интеллектом, способен мыслить и творить – ты уже преступник, потому что таких людей кровавый режим боится. Властям не нужны умные и творческие. Ей нужны смиренные и запуганные. Ну, и конечно, садисты, которые и будут запугивать.

Невероятно эмоционально тяжелая книга. Книга, рассказывающая горькую правду.

Дивно, як можна написати книгу про катування і страти і залишитися поетом романтичної героїки страждань? Івану Багряному це вдається. Книга важка емоційно, але відірватися від неї неможливо. Вона сповнена поезії. Попри картини нелюдських страждань і позамежного існування в умовах радянських катівень НКВС, книга сповнена любові до людини сильної духом, незламної і одночасно ніжної душею. Головний герой Андрій Чумак викликає повагу і симпатію, читач сповнюється сімпатією і спвчуттям до нього і з нетерпінням чекає розвитку подій.

Во время того, пока я читал книгу, меня водили по семи кругах Гефсиманского сада и говорили: «Иди и смотри». Я читал, и одновременно я ходил и смотрел. Сложно теперь ходить, сложно смотреть, соответственно сложно читать.

Мне сложно, хоть я был простым зрителем. А как тогда тем, кто был участником тех событий, кто сидел в тюрьмах НКВД и ходил по малому и большому конвейеру? Как они это терпели, и как они выживали? Тяжело, сложно? Это совсем не те слова (да и разве могут быть слова в подобном случае?) Невозможно – вот что-то близкое по значению. Они выживали, они терпели, но это было НЕВОЗМОЖНО.

Система КГБ и НКВД по поиску «врагов народа», их «раскалыванию» и мучениям – это также НЕВОЗМОЖНО. Невозможно в адекватном обществе в адекватное время. Но это было, это существовало. Этот кровавый Гефсиманский сад – это что-то настолько БЕССМЫСЛЕННОЕ, что просто не воспринимается в голове. Но и это одновременно реальность. БЕССМЫСЛЕННАЯ РЕАЛЬНОСТЬ.

После всех этих хождений я смирился з невозможностью, с бессмысленностью и с ужасом. Единственное остался притупленный интерес: это человек родил эту систему, или система родила человека? Это убийца придумал машину для массового уничтожения людей, или машина воспитала новых убийц? Самое страшное, что правда здесь есть и в первом, и во втором. Убийцы и маньяки придумали НКВД, а НКВД пустило в свет новых убийц, которые свою жизнь положили на то, чтобы уничтожать других.

П.С. Это было невозможно, но это было. Можно об этом замолчать, и через сто лет люди будут думать, что ничего подобного и не было. Но в таком случае это, на первый взгляд, НЕВОЗМОЖНОЕ случится вновь…

Після чудових краєвидів "Тигроловів" які писані, мабуть, спеціально для тих хто хоче відволіктись від міської дійсності "Сад Гетсиманський" трохи насторожив описом з якого стало ясно що сюжет пройде у в"язниці, а дарма.

Ми бачимо Андрія Чумака якому належить пройти різні в"язниці, різні камери і кабінети різних слідчих.
Героя піддають тортурам але основною мукою для нього є питання зрадника якого раз за разом доводиться шукати серед братів і коханої.
Життєвості додають гіркогумористичні моменти і далоги з усіма з ким можна, а де не можна дати діалог автор покаже чудову німу сцену (не хочу спойлерити, там буде людина з прізвищем на букву Х.).
Твір показує незламний дух А. Чумака. показує що можна терпіти тортури до кінця.

У романі даються описи знедолених в"язнів і так само знедолених партійців, опис тортур і опис тюремного побуту та тюремної культури що трохи нагадує "Колымские рассказы" і "Очерки преступного мира" Шаламова але підхід у Багряного не публіцистичний, а художній.

Скільки ж правди у творі, чи можлива подібна історія з таким фіналом у реальному житті? Так, людину яка пережила це ми прочитаємо на обкладинці книги, до речі, прізвища катів Багряний не змінював.

P.S. Якщо читатимете у виданні Фоліо то не гортайте завчасно ілюстрації, особливо останню.

Потрясающий роман, после которого мне захотелось продолжить чтение украинской литературы, хотя я до этого лет десять не брал в руки книги украинских авторов. Однозначно буду перечитывать. Несмотря на тематику и объем произведения, на некую камерность происходящего, читается очень легко, украинский язык автора замечателен. Нельзя не провести параллели с книгой Домбровского «Факультет ненужных вещей», которая также посвящена сталинскому режиму. В книге Багряного смещен акцент с обезличенной репрессивной машины на человека. Те же дознаватели не выглядят безэмоциональными киборгами, они способны уставать, нервничать и совершать ошибки. Заключенные описаны не великомучениками, согласие с ложным обвинительным приговором не считается за слабость.
Читая очередную порцию новостей о нашей доблестной правоохранительной системе, которая в энный раз убила, искалечила, изнасиловала человека, и никто не понес за это никакого наказания, понимаешь, что от сталинских времен мы не особо далеко ушли. Жутко от того, что такие вот садисты в кабинетах – наши соседи, что они ходят и улыбаются нам, но только дай им команду, начнут ломать пальцы и прыгать на голове.