Мой дедушка был вишней

Хорошая детская книга куда чаще находит отклик (даже у взрослых) и получает хорошие оценки. Потому что все мы были детьми, у большинства из нас были или есть бабушки и дедушки. И что это за великая радость, когда дедушка твой не просто дедушка, но и вкусный гоголь-моголь, гусыня Альфонсина, густая борода Деда Мороза и, наконец, прелестная цветущая вишня.

Мой дедушка был вишней.
Моя бабушка была гусыней.

Мысли маленького Тонино возвращают в тебя в собственное детство.
В моем была неглубокая речка, где можно было ловить рыбешек прямо марлей; горячая печка, на которой жарились самые вкусные блинчики и картошка; заросли малины и крыжовника, откуда всегда выбирался с добычей, но не без потерь. И у меня была бабушка Мотя. Она надевала мне носки, крестила за мной воздух на дорогу, читала Валентина Пикуля по десятому разу, рассказывала истории о войне, светила лампаду и делала еще очень многое, хотя в последние годы не могла поднять без помощи даже пластиковую тарелку.

Похоже, моя бабушка была смертной.

Это действительно невероятно милая и трогательная история, которая оставила во мне глубокий след. Прежде всего потому, что заставила меня вспомнить, как сильно мне не хватает моих бабушки с дедушкой.

Я прочитала её за кружкой чая, а оставшийся вечер я сидела, завернувшись в плед, вспоминая, как много переняла от своего дедушки, как боролась за то, что нравилось ему при жизни. Во время прочтения я невольно переносила взаимоотношения главного героя и молодого душой старика Оттавиано на свои жизненные ситуации, происходившие в моём детстве. Конечно, сюжет книги не совсем похож на мою историю, но всё равно он отголосками отзывается и тесно переплетается с моими воспоминаниями. Читая, я узнавала свои мысли и себя.

Мне кажется, что эту книгу лучше читать не в детском возрасте, когда любимые бабушка с дедушкой, как правило, рядом. В этом возрасте лучше самому творить историю, которую в последствии будешь вспоминать с теплотой и улыбкой. За эту прекрасную книгу, по моему мнению, следует садиться, когда хочешь окунуться в приятный поток воспоминаний о любимых бабушке с дедушкой, о детстве в селе, о милых детских шалостях, о своих первых домашних животных.

"Мой дедушка был вишней" - это по-настоящему тёплая и нежная история, которую просто необходимо читать счастливому взрослому, в душе которого всё ещё живёт маленький и озорной ребёнок.

«Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову,
а черешня ціла аж трусилася – ніби від сміху. То був тільки сон, це правда;
але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»

Паралельно із набуттям читацького досвіду, назбирується й перелік імен, причетних до книговидання, стикаючись із якими згодом тільки черговий раз упевнюєшся в якості їхньої справи. Тож коли в анонсі до українського перекладу книжки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» прозвучали імена Андрія Маслюха та Анастасії Стефурак, залишалося хіба що нетерпляче чекати на безсумнівну довершеність тексту та дизайну.

Не знаю, наскільки смачно читати в оригіналі цю книжку, проте український переклад видався (і тут не побоюся гучних слів) сильним та напрочуд органічним. Перекладач Андрій Маслюх настільки тонко вловив стилістику тексту та характер оповіді, що розповідь українською мовою наче оживає під час читання. Інший добротний внесок українського видання – це оформлення. Завдяки ілюстратору Анастасії Стефурак герої набувають ще точнішого забарвлення, стають дуже характерними та особливими, і що найголовніше – гармонійними із самим текстом.

Книжка захоплює одразу, з перших сторінок. І вже не відпускає. До самого фіналу важко відволіктися бодай на приготування гарячого чаю (бо попереднє недопите горнятко напою вже давно охололо). Одним із непомітних з першого погляду прийомів авторки є така важлива риса, як багатющість тексту на історії: їх у книжці справді багато, вони змінюють одна одну не лише слідуючи хронологічному сюжетному викладу, а урізнобарвлюють якраз своїми часовими стрибками. То дідусь до слова згадає якусь до сліз кумедну пригоду зі своєї молодості, то авторка вирішить словами описати родинний фотоальбом, то внук видасть якийсь жарт чи ненароком обмовиться про одну із його з дідусем витівок тощо. Так читати стає прецікаво – кожна сторінка книжки загорається новими іскорками, свіжими деталями героїв, смішними жартами та пригодами.

Так, загальна атмосфера книжки й справді доволі радісна й весела, хоча насправді розповідається про серйозні речі – стосунки між поколіннями, родинні чвари та сімейні конфлікти, зрештою - про смерть близьких. Тож іноді гумор набуває легкого чорного відтінку.

«Хай там як, відколи бабця стала почуватися недобре, ми їздили на село щотижня,
переважно в суботу, і залишалися там на цілий день; мені це дуже подобалося,
і я сподівався, що бабця не видужає ніколи».

Найважливішою темою цієї історії є смерть. Зокрема її сприйняття дорослими та пояснення цього неминучого етапу дітям. Так, спершу помирає бабуся Теодолінда, і її відхід найболючіше переживає дідусь Оттавіано. Він же й намагається доступно та легко пояснити, що ж сталося із бабусею, внукові. І робить це справді незвично, але водночас й зрозуміло. Тому й саме явище смерті не страшить малого Тоніно. Більше того, дідусь не робить із цього трагедії, не лякає малого, і сам не сумує, принаймні не подає виду.

«Я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом
серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять.
Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.
– Для мене вона не померла, Тоніно.
Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо».

Згодом Тоніно робить висновок, що людина після смерті перетворюється у те, що їй найбільше подобалося у житті. Тому за його версією бабуся перетворилася в гуску. Іншу версію того, що стається з людиною після смерті, внук чує від своїх батьків та другої бабусі.

«З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені,
що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу […]
Що бабця помадрувала на небо, а мені туди не можна […]
Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака
і що там не місце ні гусям, ні дітям».

Але згодом хлопцеві доведеться знову зіткнутися зі смертю – помирає дідусь Оттавіано, який був для Тоніно найкращим другом. І дідусева теорія «перевтілення» розраджує внука у важку болючу хвилину прощання. Тут і маєте підказку, що означає назва цієї книжки.
Однією з важливих тем є відчуття природи, зокрема спілкування з тваринами, слухання дерев та спостереження за рослинами. Це невід’ємна частина життя дідуся та бабусі на селі. Згодом і внук причащається до такого способу життя, і вже мабуть назавжди усвідомлює значимість та необхідність співіснування зі всім живим навколо. Дідусь вчить його слухати як дихають дерева, як повертаються з повними животами до своїх вуликів бджоли, як тріпочуть крилами синички у саду і як гойдають у гніздах своїх пташенят.

«Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини –
так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня.
Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець;
усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися».

Дідусь Оттавіано дещо дивакуватий. Але якраз ці нетипові для суспільства манери поведінки, спосіб спілкування й приваблюють дітей. Тому й онукові так легко знайти з ним спільну мову. Більше того – вони стають справжніми друзями, мають свої таємниці та пригоди. Можливо батьки не завжди можуть дозволити собі певні ризики у дозвіллі з дітьми – але на те й існують дідусі та бабусі…

«Дідуся всі мали за такого собі дивака, за трохи божевільного –
всі, навіть бабця Теодолінда, яка не раз казала:
«У того твого дідуся точно не всі вдома».
І яка ж вона тоді була задоволена!»

Іншою характерною рисою дідуся, а також його дочки та внука, є впертість та принциповість, яка проявляється у справах, де немає й мови про якісь поступки чи компроміси. Тому коли міська влада хоче зрубати черешню задля розширення дороги, дідусь вилізає на дерево й сидить там, допоки його не переконають, що все влаштували по-його. Аналогічно чудить і Тоніно, коли справа доходить до екскаваторів та лопат. Не менш завзятою є й мати Тоніно, тобто дочка дідуся Оттавіано. Вона за словом у кишеню не полізе. З нею й врешті постійно трапляються кумедно-трагічні ситуації.

Авторка навмисне розповідає історію про Тоніно, у котрого є «сільські» та «міські» дідусь з бабусею – аби протиставити ці два способи життя. Міське життя виглядає одноманітним, все відбувається за певним графіком. У місті дитині нудно та нецікаво. А сільське життя – це безліч можливостей навколо, майже повна відсутність заборон. Це свіже повітря, спілкування з живою природою, допомога по господарству. Тут у дитини безліч розваг, участь у дорослих справах. Натомість у місті вона може хіба що вигуляти двічі на день свого пса.

Нагороди

Книжка «Мій дідусь був черешнею» увійшла до списку видатних книг для дітей «Білі круки», створеного Міжнародною Молодіжною Бібліотекою в Мюнхені. Також отримала премії в Італії, Німеччині, Франції, Словаччині та ін. Перекладена більш ніж 20-ма мовами.

У 2003 році авторка Анджела Нанетті отримала Національну премію Андерсена як найкраща письменниця Італії.

Автор: Христина Содомора (https://clvivfamily.blogspot.com/20150408_archive.html)

Мальчик Тонино просто и без эффектных эпитетов рассказывает о своем детстве и своей семье. Это очень искренняя, правдивая, трогательная книга о семейных ценностях, о взаимоотношениях в семье, о любви к близким, о любви к природе, о взаимопонимании, о сопереживании и сочувствии.
Я затрудняюсь определить, насколько история будет понятна маленьким детям. По-моему, эта книга скорее для взрослых. Очень грустная, но светлая и добрая. Вспоминается детство и близкие люди.
Какие мудрые слова сказал Тонино его дедушка

Я прочитала книгу с огромным удовольствие, вспомнила свое счастливое и беззаботное детство и любимых дедушку и бабушку.

Небольшая книга(200 страничек на 8 дюймовом экране), которую почему-то относят к детской литературе. На самом деле книга не детская. Она для всех.
"Мой дедушка был вишней" напоминает нам о том, как много в нашей жизни значит семья! Семья-это наше всё!
Наверняка, каждый из нас терял кого-то из близких-бабушка, дедушка, тетя, дядя, а может и родителей. Книга напомнила мне о том, что нужно чаще говорить близким, как мы их любим. Чтобы успеть...

"

Эти слова засели мне плотно в душу. Как много людей живет в нашем сердце, которых, увы, нет рядом.
Мой отзыв может привести к тому, что вы подумаете, будто книга нереально грустная. Нет, книга добрая. Но вызывает слезы. Я очень советую ее прочитать. Я буду перечитывать ее не раз. И обязательно дам почитать своим детям. А взрослых книга может вернуть в детство. Она позволит остановиться на минутку, уйти от этой суеты и подумать, как дышат деревья, как жужжат пчелы, как общается природа. В моей душе сейчас, именно в эту секунду, весна! Вы еще не захотели прочитать книгу?