Майже ніколи не навпаки

Красива сімейна сага, яка здивує вас своєю відвертістю і такой якоюсь праведною грішністю. Так можна казати? Ні? Та що там, уже сказала, бо так воно і є.

Якщо наважитесь читати цю книгу, будьте готові до всплесків гніву, і болю, і жаху теж. Адже це історія про гуцулів, історія честі і справедливості, така, якою бачить ії кожен з героїв. Вони не чекають Божого суду, не бояться Божого гніву. Вони чинять за велінням сердця і з власного бачення ситуації. Можливо, для вас це стане одним з найбільших откровень і викличе масу протесту. Але... Це гуцули. Хоч вони такі ж українці, як я і ви, та все ж не такі. У них там свої закони, і свої принципи, і свій, особливий, лік гріхам.

Книга побудована дивно, якось так: середина, початок, кінець. А можливо навпаки - кінець, середина, початок. Та ви не заплутаєтесь. Все буде зрозуміло і водночас дивно, як то таке може бути. І взагалі, що то є насправді? Казка, міф, бувальщина? Напевне, всього потроху.
Кохання всьому виною. Жінка, чоловік, ще є хтось третій лишній... біг по колу, замкнений цикл. А ще земля, рідна, родюча, вона теж, як жінка. Заради неї можна і вбити, і согрішити.

Чотири брати - як рідні, і разом з тим такі чужі, такі далекі. А гойданка життя хитається. Вправо-вліво. Береже чужі, і свої теж, таємниці. Вгору-вниз. Крутиться колесо часу і розкладає все по своїх місцях... Кожен отримає своє, що заслужив. А іноді і не по заслугам. Та то таке життя. Воно майже ніколи не навпаки. Та, ось у чому річ, ключове слово тут "майже"...

Перевод.

Красивая семейная сага, которая удивит вас своей откровенностью и какм-то праведным грехом, что ли. Так можно говорить? Нет? Да что там, уже сказала. Потому что так оно и есть.

Если осмелитесь читать эту книгу, будьте готовые к всплескам гнева, и боли, и ужаса, тоже. Ведь это история о гуцулах, история чести и справедливости, такая, какой видит её каждый из героев. Они не ждут Божьего суда, не боятся Божьего гнева. Всё что происходит с ними- по велению сердца и из собственного видения ситуации. Возможно, для вас это станет одним из наибольших откровений и вызовет массу протестов. Но... Это гуцулы. Пусть они такие же украинцы, как я и вы, и все же не такие. У них там свои законы, и свои принципы, и свой, особенный, счет грехам.

Книга построена странно, как-то так примерно:середина, начало, конец. А возможно наоборот - конец, середина, начало. Но вы не запутаетесь. Все будет понятно и в то же время странно, как такое может быть. И вообще, что это? Сказка, миф, быль? Наверное, всего понемногу.
Любовь всему виной. Женщина, мужчина, еще есть третий лишний... бег по кругу, замкнутый цикл. А еще земля, родная, плодородная, она тоже, как женщина. Ради нее можно и убить, и согрешить.

Четверо, как родные, братьев, и вместе с тем такие чужие, такие далекие. А качель жизни кружится. Вправо-влево. Бережёт чужие, и свои тоже, тайны. Вверх-вниз. Вертится колесо времени и раскладывает все по своим местам... Каждый получит свое, что заслужил. А иногда и не по заслугам. На то и жизнь. Почти никогда не наоборот. Но, вот в чем вещь, ключевое слово здесь "почти"...

Матіос уміє з перших же рядочків узяти за душу так міцно, що не можеш ні дихати вільно, ні ковтати нормально, ні сліз стримувати, доки до кінця не дочитаєш. А коли дочитаєш цю невеличку, але таку важку книжку, цю начебто нехитру і буденну, але як же непросто і стилістично бездоганно написану історію кохання, людських заздрощів, родинних стосунків і незмінного потягу людини до простого щастя - тоді так нестерпно хочеться піти й обійняти весь світ знедолених, скалічених, обдурених людей. І пожаліти, і заспокоїти, і поплакати. Так, Марія Матіос уміє дістати своїм словом до самої глибини серця. За це і люблю її твори.

Давно слышала о творчестве Марии Матиос. В том числе - много хвалебных отзывов.
Мария Матиос сейчас считается одной из самых плодовитых писателей Украины.
Возможно. Но если это её главное достоинство, то...

Решила составить собственное впечатление. И наконец-то добралась...
Взялась за роман "Майже ніколи не навпаки".

Впечатление какое-то двоякое.
С одной стороны - семейная ґаздівська сага - вроде бы интересно.
Человеческие трагедии. Разнообразные, хотя и ограниченные одной семьёй.

Самое главное - стиль: сочный, ёмкий, объёмный, выпуклый, звонкий.
Стиль романа похож на балладу, какой-то особый речитатив.

Но чтобы сказать, что аааах! - этого нет. Ожидала чего-то бОльшего - именно из-за кучи хвалебных отзывов в Инете.

В общем, чуть позже почитаю еще "Солодку Дарусю", чтобы составить более полное впечатление.

Книга поразила... Она такая неприкрытая, хоть и описывает времена для нас давние и "дремучие".
Я бы сказала, что это книга о женской доле и мужском самолюбии. Мне было читать эту книгу и легко, и тягостно. Легко, потому что стиль написания и язык автора очень даже читабельный, несмотря на незнакомые "старые" слова, а тягостно, потому что сопереживала многим героям.
Быт и семейная жизнь гуцулов описаны достаточно ярко и перед глазами так и стоят их "хатинки", сарайчики, яства, иконы, сундуки и т.д.

"Майже ніколи не навпаки" М. Матіос. Сумна книга...Чи є хоч один по-справжньому щасливий герой в цій родинній історії? Чи може ця історія надихнути або окрилити? Чи змушує вона любити людей і пишатися українцями чи тими, хто за румунами жив на цій землі? Я не впевнена, що на ці питання можна відповісти ствердно. Принаймні, авторка, на мій погляд, не має такого наміру, щоб читач відповів "так".
Натомість ми стаємо свідками трагічних подій і стосунків між членами кількох родин маленького селища і мимоволі вмикаємося у перипетії їхніх непростих стосунків, в яких панівною рушійною силою стає жага до збагачення (заповіт, розподіл майна, підроблені папери, шлюб заради маєтка і т.ін) або заборонене кохання. Ми бачимо пригноблену але палку жіночу натуру, яка розкривається у своєму шаленому лібідо тільки за якихось виключних обставин, типу зради або згвалтування. І жодне таке стражденне і палке кохання не закінчується щасливо, наче всім пороблено.
Твір написаний приголомшливо красивою, метафоричною мовою. Він філігранно побудований композиційно. Він викликає захоплення тим стражданням, і жаль, і співчуття, і катарсис.
Але це вже було... Поетизація страждання... Вся українська класична література просякнута тим стражданням. Тут навіть еротизм якійсь стражденний. І ці людські провалля, жадібність, жорсткокість, сліпа помста. І тільки одиниці героїв, які викликають виключно співчуття, зберігають в собі людськість. "Невже у нас так все погано?" - думаєш, читаючи, і сумуєш... Невже батько не здатний повірити улюбленій дочці, що вона чиста, і нещадно б'є її, підкорюючись суспільному осуду, невже брат або хресний батько може забити майже до смерті юного закоханого хлопця, тільки за те, що він не впорався із забороненим коханням? Невже люди і справді такі низькі й жорстокі? А може М. Матіос надто захопилась тим стражданням і нагнітає його, щоб навмисно приголомшити читача, утримати його увагу, адже люди більше люблять негатив?
Ловлю себе на думці, що мені не хочеться читати про безкінечні страждання, нехай навіть це досконало написано.