Кляса

Это правдивое Запорожье конца 80-х: индустриальная утопия рухнула на страницах мемуаров Павла Вольвача. Чем дышал заводской город на самом деле?
⠀
Завод “Искра”, Шевченковский район, Зеленый яр, ДД, Калантыровка, Анголенко － как же все до боли знакомо. Читала и узнавала места былой славы писателя.
⠀
Это та книга, которая “некрасиво звучит”, но так и было.
⠀
Сложно было вначале полностью проникнуться эмоциональным состоянием главного героя. Но в тот момент, когда он признался, что в романе “Мартин Иден” его смутила не концовка, а упоминание про стесанный неволевой подбородок, который не сулил его владельцу никаких особых перспектив в жизни, смогла понять, чем больна его душа.
⠀
В романе много контрастов: тут автор пишет про персонажа, что аккуратный, свежий парень, а чуть дальше оказывается, что он зарезал родную тетку. Но что поделать, Вольвач крутился среди таких людей и написал так, как помнит.
⠀
И если стихи читали в пивных, то он не превращает стены данного питейного заведения в театральные, а оставляет все, как было в действительности.
⠀
Писатель вводит восточноукраинский регион на литературную карту, чтобы мир прочитал, как жил пролетариат на  востоке Украины на кануне распада СССР.
⠀
Интересные факты:
⠀
－ роман «Кляса» получил третью премию в номинации «Романи» на конкурсе «Коронация слова 2002»;
⠀
－ автор сам акцентирует на своей творческой чесности, признаваясь в полной автобиографичности романа. Даже имена героев абсолютно реальные.

В інтерв’ю, яке дав Павло Вольвач Олександру Гаврошу є дуже цікавий фрагмент: — Що, на вашу думку, треба для того, аби стати письменником? — Треба багато чого не вміти: класти плитку, робити євроремонт, ремонтувати авта, керувати фірмою і так далі. — А що вміти? — Треба мати квадратний зад і щелепи, а також добру здатність організму розщепляти алкоголь. А якщо серйозно, то треба з цим народитися. Страждати треба! Або принаймні відчувати страждання інших, яке для людини є доконечним, хоча би в силу її крихкості, недовговічності, минущості. А ще — вірити в себе, в необхідність того, що робиш. Удача потрібна. Випадок. Щоб зірки взяли і склалися саме так.

І це якнайкраще характеризує Вольвача, який перш ніж стати письменником змінив дуже багато професій: від слюсаря, ливарника, сантехніка, художника-оформлювача, продавця, бутлегера, безробітнлого до журналіста-телевізійника, кореспондента Української служби Радіо Свобода. Сьогодні Павло Вольвач - український письменник (поет, прозаїк), член Національної спілки письменників України, який мешкає у Києві, але корінням з Запоріжжя.

Роман «Кляса» - це перший роман в прозі автора, вперше надрукований в журналі «Кур'єр Кривбасу», 2003, травень — липень; окремим виданням вийшов 2004 у видавництві «Джура» в Тернополі, а також Харків «Фоліо» 2010.

Це справжнє Запоріжжя кінця 80-х – початку 90-х років, коли вже у повітрі вітає дух незалежності, а Радянський союз ось-ось і перестане існувати. Чим дихало велике індустріальне місто насправді? Влучно написав у своїй статті «Індустріальний «кляссицизм» Павла Вольвача» Лесь Белей: «Проза, особливо реалістична – це, свого роду, картографія. Вона переносить довколишнє на папір, описуючи його межі й тектоніку».

Так і є: Павло Вольвач виводить на літературну арену український пролетаріат, розкриває очі світу на реалії життя робітничого класу, або, як каже його батько, клясу. Чому? Бо усі ті героїчні пісні про працю чудові, але є правда, яку треба знати. І автор пише все, як було, бо він знає по собі, як це працювати на заводі на 140 рублів.

«Кляса» – це мемуари: автобіографія Павла Вольвача, тому головний герой, якого на районі кличуть Пашок, це письменний сам і є. Він не просто спостерігач запоріжських буднів, він частина подій. Його очима читач бачить усю географію міста, яку легко упізнати тим, хто в ньому живе і зараз, всмоктує настрій і колорит, який притаманний промисловому Запоріжжю.

Письменник нічого не вигадує, усі дійові особи роману реальні люди, імена яких навіть не завуальовані. Цей твір не тільки про заводи, бо робочий день колись закінчується. Оточення головного героя – це соціальні низи: авторитети з судимостями, наркомани, або, як кажуть в народі, братва.

«Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах він відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном».

В самому же Павлові палає жага вирватись з цієї темряви, але він поки що не бачить того виходу, який виведе його на світ.

«Пашок теж багато чим невдоволенний. А найбільше － собою. Це для нього вже звичний стан, невдоволення. Та і як інакше, якщо людина не співпадає зі своїм життям... Як?»

На початку мемуарів було трохи складно повноцінно перейнятися емоційним станом літературного героя. Зрозуміло, що він прагне до чогось більшого, ніж пропадати в соціальній тюрмі, де кожен день він має змогу бачити лише стіни заводу, які зміняють увечері стіни пивних. І це бажання зумовлене більше духовними потребами, ніж матеріальними, хоч сам він і не проти трохи «подружитися з грішми». Але максимально розкриває його епізод, де Пашок приміряє на себе образ Мартин Ідена з твору Джека Лондона. Пашок згадує ідонівське не вольове підборіддя, яке не обіцяло йому ніяких перспектив по життю, і дивлячись у дзеркало роздумує, бо і в нього підборіддя як підборіддя, але ж той зміг, може і в нього є той талант, який ніхто не бачить, в який ніхто не вірить. Щось в ньому горить, якась думка, але поки що він не може її упіймати.

«Весь фокус в тому, що для того, аби перемкнуло, потрібно загорітися, повірити в успіх. А з цим у Пашка якраз і туго».

Вірші. Павло пише поезію, але ховає її від усіх, трохи навіть соромлячись. Чому? Бо невпевнений, що вона вартісна, як у того ж Василя Стуса, про якого діло казав його товариш: “Схоже він великий поет. Він не кидає гасла, а пояснює Час, що і є справою великих поетів”.

Тому він просто пливе за течією, виконуючи роль глядача.

«Все це йому набридло і відпало само собою, і він знову все ніяк не визначиться, хто він. Можна б і злякатися від такого життя».

З печаллю та повагою думає Пашок завжди про свого батька, який працює сторожем, через стан здоров’я. Про нього він каже так: «Поєднання протиріч － батько». Але його мислі близькі Пашкові, особливо ця:

«Робітнича кляса, － каже про них іншим разом батько, ставши проти вікна і замислено примружившись, і киває на далекі труби. － Без тих людей України не збудуєш».

Саме до тієї кляси відноситься мати головного героя, яку краще за все характеризує наступна цитата: «Хто точно не втече － так це Пашкова мати. Вона теж там, як і десятки тисяч інших, в самісінькому тому заводському пеклі…“Моя Запорожсталь”, － гордо каже мати».

І ось ми бачимо родину Павла, його товариство – усі вони – це і є місто, його пульсуючий нерв. В романі багато контрастів. Наприклад, ось автор пише, що сиділий хлоп по кличці Козак виглядає акуратним, свіжим, а вже через пару абзаців випливає факт, що він разом з братом вбив свою тітку, що прихистила їх після розстрілу вітчима-рецедивіста.

І немало таких епізодів, коли Пашок каже, що симпатичні, цікаві, добрі хлопці. Хто б ще так сказав про наркоманів, пияк та урок? Але він з ними поряд, і він бачить іх такими, які вони є, а саме людьми з плоті та крові. І пише про це.

Або такий приклад: “І там пивна, в якій Комбат читає вірші”. Такий дисонанс, бо думаєш, де то пиво, а де поезія. Але Павло Вольвач нічого не прикрашає. І якщо вірші читались в пивній, то театром цей заклад на своїх сторінках він не називає.

Ще одним яскравим прикладом контрастності в творі є його роздуми про дівчину, від якої він шаліє. Вона заміжня удруге, в неї є дитина, але це не зупиняє Пашка, а лише підігріває його цікавість.

Він каже:

«Якщо любити дівчину, то саме таку, як Талка － гнучку, ніжну, з припухлими напіврозтуленими губами, переконаний Пашок. Дивно, як вона й получилась така на мікрорайоні, в цій дірі».

По суті, Тала звичайна дівчина, але для Павла особлива, тому вона виділяється для нього, а тому і для читача, з похмурої картини міста.

Ще одним важливим аспектом роману є опис політичного настрою у Запоріжжі. Як уже писала на початку в повітрі вітали зміни: Радянский Союз на грані розпаду, Україна говорить про незалежність.

Автор висловлює свою позицію чітко: він «за». Але скептично відноситься до тих, хто позиціонує себе, як націоналісти. Він каже:

«Чого вони протиставляються всій решті, а не навпаки －залучають до себе?»

А коли чує і бачить лідера УРП, ловить себе на думці: «Хто він, провокатор, чи справжній лідер-відчайдух?»

Себе ж письменних характеризує наступним чином:

«Та я ж не націоналіст, Віталіку. Націоналісти － це ви, а я так － патріотішка, погулять вийшов...»

Хоча насправді часто їздив до Львова у пошуку національної ідеї, ходив на рухівські зібрання, та він відчуває, що щось не лежить його душа до саме такого «показного» самовиразу.

Але в романі немає осуджень чиїхось дій, автор пише те, що бачив, що відчував, що думав, не даючи нікому оцінок.

Згодна зі сказаним журналістом Олександром Гаврошем: «Павло Вольвач рівновеликий як у поезії, так і в прозі. Його роман «Кляса» став відкриттям чи навіть одкровенням. Так сильно й правдиво про життя «східняків» ще ніхто у нас не писав».

І не можна не погодитись з Олександром Красюком, який в своїй статті «Запоріжжя – в «Клясі», «Кляса» - в Запоріжжі» написав: «Справді, розкішна галерея типажів, майстерні діалоги, підтексти і узагальнення (до речі, «Кляса» поки що чи не єдиний в українській літературі твір про місто, в мову персонажів котрого беззастережно віриш) – все це формує смак роману, який хочеться прожити».

Саме тому це варто читати.

І ні, це не лише про Запоріжжя. Дуже добре сам Павло Вольвач каже про свій роман: «Але, мені здається, не варто все зводити до одного міста, позаяк мову можна вести, мінімум, про Схід України. І про цілий соціальний пласт, маргінально-пролетарську страту, про яку в українській літературі згадувалося досить скупо. А Запоріжжя слугує лаштунками й метафорою, символом урбанної, індустрійної України, про яку мріяли Хвильовий із Сосюрою. А осколки мрії — ДніпроГЕС, «Запоріжсталь», «Соцмісто». І кулі в головах харківських романтиків-українізаторів 20—30-х... Тоді, до речі, писали: «лямпа», «плян», «робітнича кляса», звідти й назва роману — як місток у часі».

І наостанок невеличкий цікавий факт, який прочитала у інтерв’ю, яке давав Вольвач тому ж Гаврошу : «Клясу» переклали й видали в Азербайджані, друкували в турецькому журналі «Турналар», зацікавлені видавати в Росії й Македонії. Побачимо». А це щось да значить.