Геральт: Последнее желание. Меч Предназначения. Кровь эльфов. Час Презрения

Ох, какие же надежды я возлагала на книги! Что они помогут разобраться в запутанных политических перипетиях, о которых идет речь в одноименной игре. Что я наконец-то смогу понять, кто плохой, а кто хороший. За кого болеть, в конце концов.
Но не сбылись мои ожидания!
Я по-прежнему очень смутно представляю себе географию и политику этого замечательного мира.
Знаю только, что Геральт и Йеннифер - любовь на века, а Цири напоминает Арью из Игр престолов.
Ах да, в рецензии на предыдущую книгу забыла упомянуть: читая диалоги Геральта и Йен, а особенно ее письмо - я смеялась! А заставить меня смеяться получалось у очень небольшого количества книг! За это Анджею - респект и уважуха!

Какое шикарное, сшитое из разных, но всегда замечательных кусочков, полотно! Читатель успевает заглянуть в замочные скважины по всему миру и ближе познакомиться с героями, географией политической обстановкой.
Скажу честно, параллельно с чтением книг я увлеченно играю в одноименную игру на плейстейшен. В голове мешаются кони люди и часто трудно вспомнить, что было в книге, а что в игре. Все просто формируется в одну гармоничную картину.
Но из запомнившегося: Цири, ее обучение госпожой Йеннифер и комментарии, которыми это обучение сопровождалось. Ну и, конечно, коротенькие упоминания Герольта этими двумя дамами, от которых хоть вой, хоть плачь.

«І підійметься король Півдня проти королів Півночі, і заллє їхні землі могутнім потоком... І так почнеться загибель світу... Істинно кажу вам, се надходить вік меча й сокири, вік вовчої завірюхи. Надходить Час Білої Стужі й Білого Світла, Час Шаленства й Час Погорди, Tedd Deireadh, Час Кінця. Світ умре серед морозу й відродиться разом із новим сонцем. Відродиться зі Старшої Крові, із Hen Ichaer, із зерна засіяного, зерна, що не зійде, але полум'я вибухне.»
Цірі із Йеннефер прямує до острова Танедд, щоб продовжити там навчання. Ґеральт підмітає за ними сліди та наполегливо шукає того ж Ріенса. Проте невдовзі Цірілла не витримує розлуки зі своїм призначенням і їде на його пошуки. І нарешті вони разом - Ґеральт, Цірі та Йеннефер, нарешті за довгий час всі троє щирі один з одним. Але недовго це триватиме: після великої битви між чарівниками, яка була початком нової війни, наших героїв розкидало у різні кутки світу. Ґеральта від смерті рятують дріади із Брокілона, Йеннефер бозна-де, а Цірі через зруйнований портал у Вежі Чайки закидує у пустелю, де вона відчуває себе покинутою, забутою. Дівчина мусить сама боротися з труднощами, блукаючи чужим краєм, у якому опинилася, краєм, у якому вона стане Фалькою.

Каер Морен - оселя, де зараз проживають п'ять відьмаків - Весемір, Ґеральт, Ламберт, Ескель та молодий Коен. Це всі, хто залишились. Разом вони навчають малу Цірі відьмачому фаху, але й відьмаки потребують інколи допомоги. Вони бояться, але не знають, що робити із магічними здібностями Цірілли, тому Ґеральт змушений звернутися до Трісс Мерігольт, а згодом - і до самої Йеннефер із проханням допомогти навчити контролювати їх. Тим часом у королівствах півночі оговтуються від війни із Нільфгардом і готуються до нової із розбійними загонами ельфів і ґномів, які звуть себе Скойа’таелями. Навколо дитяти Несподіванки згущуються сутінки, всі раптом почали цікавитися долею маленького Левеняти із Цінтри, а найбільше, таємничий Ріенс, за яким тягнеться слід із трупів. Чи справді вона вижила і де перебуває зараз? Під загрозою опиняються всі, хто яким-небудь чином пов’язані із відьмаком Ґеральтом та Цірі.
Третя книга Анджея Сапковського «Відьмак. Кров ельфів» - це вже цілісний і самодостатній роман, на відміну від двох попередніх частин. Вона свого роду є логічним продовженням останнього оповідання «Щось більше» зі збірки «Меч призначення». Книга смакує добре, але насправді дала більше запитань, ніж відповідей, тому гайда за наступну, бо що там далі…

Відьмаки. Мутанти без емоцій, людських почуттів та можливості мати дітей. Але чи правда це? На долю Ґеральта випало призначення, в яке він не вірить і тікає від нього. Адже, на його думку, одного призначення замало, повинно бути щось більше. Відьмаковим призначенням є дві жінки. Одна - його кохана Йеннефер із Венґерберґа, яка покинула його, бо так само, як і він, не вірить у призначення: їй потрібне щось більше від Ґеральта, потрібне те, чого він дати їй не може. Друга ж - маленька Цірі із Цінтри, дитина-несподіванка, яку він мав взяти як винагороду і зробити із неї нащадка роду відьмаків, та і тут призначення зіграло із ним злий жарт: для відьмацького ремесла потрібен хлопчик.
«Меч призначення» - друга книга із циклу «Відьмак», як і перша, - це збірка оповідань. Та цю збірку написано більш свідомо і зрозуміло. Якщо в першій книзі оповідання пов’язували мікророзповіді «Голос розуму», то у другій всі оповідання керуються спільним мотивом і мають одну тему, яка продовжиться згодом на цілий роман. Це тема кохання Ґеральта до Йеннефер і його любові до Цірі.

Серия, лично для меня, начинает терять оригинальность. От шуток-прибауток история уходит в политику, вводя новых персонажей и не забывая расчищать ряды старых (Превед Джоржик, который Мартин). И смещает акцент с Геральда на Цири, которой уделено неприлично много внимания, тем более, что сама она пака ничего интересного из себя не представляет.
Единственное, что выделяет эту серию из множества подобных это – убедительные, не шаблонные персонажи и общий стиль. А вот во всем остальном… ситуация как со многими книжными сериями – главные герои бессмертные везунчики, которые умудряются выйти сухими из воды, как бы не крутила их судьба.
Для себя, пака решил остановиться на прочитанном и вопрос необходимости чтения продолжения остается открытым, увы… А во всем виноват Мартин, будь он не ладен.

Эта книга про Геральта зашла мне повеселее. Да, ведьмак, конечно, продолжал распространять вокруг себя отчаяние и вселенскую грусть напополам с такой же вселенской усталостью, но его персонажа в книге было не так много, как в первых двух, поэтому можно пережить. ну не люблю я перманентный пессимизм и ничего не могу с собой поделать, не мое это

Зато появление и раскрытие других персонажей очень порадовало: и Лютик, и Йениффер и, конечно, Цири. Все они живые, с эмоциональным диапазоном, направленным не только на минус. Очень мне понравилось раскрытие отношений между Чародейкой и девочкой, то как они начали общаться, как привыкали друг к другу, как менялись их отношения. Да, Сапковский - мастер диалогов! Он может, практически не описывая ничего окружающего, кроме разговора между героями, показать так много о людях, об отношениях. Браво!

Ну и политика, куда ж без нее. В книге ее тоже много, но раскрывается она довольно понятно, так что я еще не совсем потерялась в многочисленных королях, государствах и соперниках - с запоминанием имен и названий у меня все очень плохо!

А вообще, эта книга больше похожа на вступление, на начальный аккорд, где нам показали фигуры, которые будут играть, их данные и изначальные позиции. А теперь можно начать игру! Ваш ход, господин Сапковский!

С ведьмаком пора кончать=) В принципе, жанр Эпического фэнтези подразумевал глобальные события, интриги-заговоры-расследования, но... Как-то ожидалось что-то еще на фоне этого всего рубалова. А этого чего-то еще с каждой книгой становится всё меньше и меньше. Стало меньше межчеловеческих отношений, меньше новых интерпретаций сказок, которые были в прошлых частях. Всё меньше и главных героей - Лютик и Геральт скорее мелькают в промежутках.
На какое-то мгновение во время встречи Цири с единорогом ко мне вернулась та атмосфера и я почти снова полюбила цикл, но момент с ночевкой с Крысами испортил впечатление в ноль.
Как-то даже не хочется читать дальше, хоть и интересно, что ждет Цири.