Роман про батьківщину

Це друга книжка Дзвінки, що вийшла років з десять тому і за цей час була кілька разів перевидана, бо не втратили актуальності історії різних жінок з різних десятиліть минулого століття.

«Роман про батьківщину» авторка написала під час навчання в Любліні, коли зрозуміла, як сильно сумувала за батьківщиною. І це саме той випадок, коли під впливом ностальгії написався чудовий роман, де ритміка слів, ніби водограй, що не потребує розділових знаків.

Хоч мені й імпонує стиль Дзвінчиного письма, ковтати її тексти я не можу. Тому читаю і перечитую їх поступово, плавно; пірнаю у свої спогади і думаю як же точно: «…батьківщина це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги, якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося. батьківщина - це там де нас може й не бути. там, де нас уже немає. там де хотілося би померти…».

Спочатку я читала книгу із олівцем у руках - моє внутрішнє занудство вперто підкреслювало русизми і помилки в тексті. Потім я тим же олівцем почала розставляти розділові знаки там, де їх просто не було за задумом - а це добрячі півкниги. Аж поки нарешті я не зрозуміла, що подумки я виділяю ще добрячі півкниги - аби розібрати на цитати.

Дзвінка Матіяш ніколи не буде в списку моїх улюблених письменників. Бо в мене взагалі немає улюблених письменників. І улюблених гуртів немає. І фільмів. Є такі, які ніколи не набридають - не мозолять слух і очі. От до таких належать і її тексти. ЇЇ читаєш, і огортає тебе такий світлий трагізм. Її читаєш - і самій хочеться писати. Її читаєш - і одужуєш. Я ніколи і нікому не дам свої книги Дзвінки Матіяш, бо занадто інтимним є те, що вона описує. Там немає еротики, але там саме така задушевна інтимна атмосфера, як наче сидиш в сутінках кімнати із найближчою людиною і просто мовчиш, дивишся їй/йому в очі, вгадуєш думки, щось пригадуєш, посміхаєшся, але мовчиш - і від того так хороше-хороше. І от цим дійсно не хочеться ні з ким ділитися.