Поклоніння ящірці

Я сторонился данной книги, но по настоянию знакомых все-таки прочел её. Что чувствовал перед прочтением? Возможно, небольшой мандраж, который бывает, когда начинаешь новое произведение? Нет, ничего. Что чувствуется при прочтении? Ничего. Хотя подождите, автор хочет что-то донести, страсти накаляются, вот, еще немного, последние страницы, я уверен, будет незабываемая концовка! Но нет... Сюжет прост, незамысловат и оригинальностью не блещет. Не стоит ждать чего-то глубокого или философского. Тема актуальна – борьба человека с собой, борьба человека с другим человеком. Книга о подростках, а значит, будут затронуты их проблемы. Сами главные герои описаны довольно скудно, а следовательно, и сопереживания никакого не вызывают. Складывается впечатление, что это не живые люди, а бумажные фигурки, даже пёс и тот кажется картонным. Несколько глав можно (нужно) спокойно пропустить. Например, момент любви у озера или случай в заброшенном доме. Говорящий кот и Ктулху (при чём тут вообще Ктулху?!) передают привет Булгакову и Лавкрафту, ведь, судя по всему, именно у этих авторов черпал свое вдохновение Дереш. Но, несомненно, есть и сильные стороны данного творения. Это очень простой, интересный язык повествования, который присущ Западной Украине с примесью суржика. Для кого эта книга? Для любителей украинской прозы новой волны. Для чего эта книга? Вопрос, на который сможет ответить только сам автор, ибо лично я не вижу в ней никакой литературной ценности. После прочтения у меня появилось сильнейшее желание открыть классическую литературу. Именно за это спасибо тебе, Дереш.

Книга про жорстокість і сміливість підлітків. Про друзів і ворогів. Про твій світ, оточений твоїм власним муром, та про світ чужий, великий, що знаходиться за ним.

Не можу сказати, що книга зовсім не сподобалась. Але є в мене така підозра, що була б вона написана російською, чи просто не була б прочитана мною у той час, коли останній раз українською я читла мало не пів року тому, то була б я до неї більш прискипливою. Не можна заперечувати, що є в ній і смачні образи, і цікаві думки, і емоційно сильні моменти. Але сама побудова роману, художні засоби дещо накульгують. Сюжетні лінії досить розмиті, деякі моменти хоч і грані, але присутність їх в тексті здається виправданою, ніби вони були вирвані з зовсім іншої книжки. Посилання на рок-музику, хоч я їх і обожнюю, здаюсться тут незграбними, занадто прямими. Але траплаються і такі фрагменти, що захоплюють. Сюжет... хоч і не свіжий, але відірватися важко. Захотілося почитати Дереша ще, подивитися, як він розвинувся далі, у наступних своїх творах.

Хіба що одна думка не дає мені спокою... Ну, не можно, ИМХО, писати про злочини, що ніколи не будуть покарані... Ну, не можна і все!

"Афігеть" - сказала я, коли дочитала останній рядок цієї історії. Вона як атракціон: підіймаєшся вище і вище, тебе захоплює краса Карпатських гір, цей колорит мови, побуду людей, їхні слова, їхня їжа і ця молодь, яка захоплена музикою і літературою... а потім настає спад: все це закручується у вихорі злодійських намірів і вже наприкінці згадуєш Достоєвського разом і з Дерешов і задаєшся питанням: "А чи мали право?" Книга місцями мерзотна, страшна, людські вади просто виводять із себе, але тут і дружба, і кохання... такий собі мікс-коктейль, від якого не маєш змоги відвернутися.

"Мене це не гребе"

Тут стикаєшся з подвійними стандартами: ніхто не має права вібирати життя у іншої людини, АЛЕ, коли ця людина зовсім геть і не людина? Коли вона сама легко підійме руку для вбиства чи наміриться до згвалтування? Але ж знову таки поруч з цим, кожна людина - чиясь дитина і не нам вирішувати... Книга чіпляє, змушує думати про це, аналізувати і не залишає в спокої тривалий час. Моя оцінка 9/10 лише тому, що я начисто не переношу лайки в художній літературі. Хоча, погоджуюся, іноді для ідеального прописування образу, в даному випадку Фєді, вона ідеально вписується.