Поезії. Лiсова пiсня

Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмира...

Німого в лісі в нас нема нічого.

Лісова пісня

Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.

Кохання - як вода - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає мов камінь.

Но обходи людские тропы, дочка!
По ним не воля ходит – там печаль
Несет свой груз. Ты обходи их, дочка!
Раз только ступишь – и пропала воля!

Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна.

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Давня казка

Ви щасливі, пречістії зорі,
ваші промені - ваша розмова;
якби я ваші промені мала, я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначез кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.

Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті.

Мій шлях

Ні,любий,я тобі не дорікаю,
а тільки - смутно,що не можешь ти
своїм життям до себе дорівнятись.

Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Давня казка

Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: "Засни, засни..."
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба - білі, непрозорі -
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...

Гомоніла твоя кобза
Гучною струною,
В кожнім серці одбивалась
Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку,
Тихо в домовині,
Та збудила твоя пісня
Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє,
«Огню іскра великого»
Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив «на сторожі»
Слово твоє вічне.

На роковини Шевченка

Ну,як-таки,щоб воля - та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!

Не гідна ти дочкою лісу зватись!
бо в тебе дух не вільний лісовий,
а хатній рабський!

Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.

…треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша

І та вже відьма? — Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.