Житейские воззрения кота Мурра. Повести и рассказы

Фантастичний і водночас реальний, так би мовити, двоплановий світ німецького письменника, представника романтизму Ернста Теодора Амадея Гофмана, був створений за допомогою романтичного гротеску. Загалом, використання гротеску є дуже популярним у літературі епохи Романтизму. Це невимушене поєднання мотивів, образів та гра з ними, балансування або повне ігнорування між раціо та зовнішньою правдоподібністю.
Контрастність – ось що важливо зауважити, аналізуючи твір Ернста Гофмана «Золотий горнець». З перших сторінок в реальність невимушено вривається образ старої, яка проклинає студента, саме тут світ починає будуватися за рахунок деформації зовнішньої пластики реальності.
Цей світ одночасно іронічний і містично жахливий: світ персонажів, що вміють змінювати своє обличчя, таких як архіваріус Ліндхорст, який з’являється перед читачем то птахом, то іскрою, то кімнатною рослиною. Неймовірні речі постають перед героєм зненацька: «Раптом бронзова особа скривилася й оскалилася в огидну посмішку й страшно заблищала променями металевих очей. Ах! Це була яблучна торговка від Чорних воріт».
Світи у творах Е. Т. А. Гофмана не тільки поляризовані, але й зведені. Ієрарх першого, маг Саламандр, виступає й адептом звичайного світу. Тому для Ансельма усвідомлення чарівної каліграфії під керівництвом Ліндхорста не тільки можливе й манить у чарівний світ, де він знайомиться з дочкою архіваріуса-чарівника Серпентиною, а й сприяє соціальному піднесенню у світі звичайному. Він пов’язаний із чарівним. Зростання Анзельма відбувалося у двох напрямках (альтернатива просвітницькому “вихованню почуттів”), це слугує поверненню світу до чарівних джерел і наповненню його життєвої сили.
Чорний кіт служить відьмі в “Золотому горнці”. Але виявляється, що кіт “освічений парубок гарного виховання”. Сенс гротескної метаморфози полягає у тому, що, молоді освічені люди у тодішньому суспільстві служать “чорним” справам, примкнувши до спільноти, членів якої поєднують інтерес до алхімії. У цьому натяк на бажання молоді підгледіти таємницю, опанувати потойбічне знання, мати змогу впливати на земні долі, змусити надприродні сили служити собі.
Варто зазначити, що перехід від реального до фантастичного будується у більшості випадків через природу: студент бачить чарівних змійок та закохується в одну з них саме у бузині, потім, бачить ті ж чудеса і у воді, плаваючи разом з доньками свого проректора Паульмана. Для романтика спілкування з природою – одне з ключових у його бутті. Гуляючи лісом, долиною, біля озер та рік, романтик знаходиться у стані гармонії з тілесним та моральним, з “раціо” та “емоціо”. На мою думку, варто приділити увагу останнім вказаним пунктам, які грають важливу роль у двоплановій побудові світу. Анзельм, саме сидячи з розпачу під бузковим кущем, почув дивовижне дзеленчання срібних дзвоників, зустрів змійок, в той момент він повністю віддавця своєму “емоціо”, та знівелював “раціо”. Таке ігнорування відкриває герою новий фантастичний світ. Але, досить лиш заговорити з студентом, достукатись до його “раціо”, як він раптово повертається у реальний світ, абсолютно розгубленим від побаченого.
Образ горнця з повісті це “людський” образ; де сфокусовано уявлення про природні процеси травлення (тілесність). Лілія, що виросла в золотому горнці постає як втілення краси, як спроба втілення романтичного ідеалу –друга опозиція цього гротескного образу, протиставлена першій (духовність).
Романтичний образ у творі може існувати тільки за межами емпіричного світу, за межами бачення, а здатен на це тільки Анзельм, який під кінець повісті опинився у чудесному світі поезії, Антлантиді.

Чудова дитяча книга. У свій час, вона змусила мене задуматись. Я пам'ятаю, ця книга змусила мене неймовірно здивуватися. Я ніяк не могла зрозуміти, як хороші вчинки інших людей можуть дістатися комусь іншому. Перенісши це на сучасність, я зрозуміла це не магія (через яку всі вважали, що все хороше зробив Цахес), а сувора реальність. Багато кому приписують те, що він насправді не зробив і це — сумно. Навіть для дорослих книга дозволить ще раз переосмислити деякі речі, а для дітей — це чудовий урок у житті.

Цю книгу мене "змусила" прочитати шкільна програма 9 класу. Із творчістю Гофмана я не знайома( Чомусь навіть"Лускунчика" я в дитинстві не читала... І тому це було перше знайомство з автором. Беручи в руки книгу я знала сюжет твору (велике спасибі вчительці світової літератури). ЇЇ розповідь мене надихнула і я була впевнена, що книга мені сподобається на всі !05%. Але... Я відкриваю книгу і після того,як прочитала перші два розділи я зрозуміла що книга мені зовсім не подобається, але потрібно читати далі, бо від шкільної програми нікуди не втечеш((( Далі в мені прокинувся нінзя - вбивця, який кричав:"Вбити Цахеса потрібно без затримки!Негайно!" Він так мене розізлив... Слів не можливо підібрати. Ну звісно я хвилювалася за Бальтазара та Кандіду та їх кохання. Прочитавши твір повністю, я заспокоїлася я зрозуміла, Чому книга входить у шкільну програму. Тут все дуже просто: на протязі всієї книги ми зустрічаємо багато цікавих висловлювань, що змушують нас задуматися над поведінкою, життям, почуттями та діями героїв. Тепер я сміливо можу порекомендувати цю книгу підліткам, що люблять читати. Дякую за увагу!)

Удивительно произведение тем, что чем дальше его читаешь - тем больше проникаешься (если не бросить с самого начала). И ещё много цитатных мест, за которые можно зацепиться. Как у Мурра, так и у Крейслера. Опыта в чтении не много - свежо, разумно идеи выглядят + облачены в приятную для чтения оболочку.

Линия Иоганна Крейслера понравилась больше: пусть порой небольшой перегиб с экзальтированным состоянием персонажей - зато так душа и сущность сильней проступают. Показалось, что когда Ядвига сдалась, она стала ближе к своему брату, а до этого у ней видно больше переходное состояние. Истории, поведанные в период душевной откровенности... И оттого трогательные, наполненные живой силой.

Линия Мурра более плотская, земная, не видно как выше борьбу идей. Скорей, как в рамку, заключили его 4 персонажа, давая шанс раскрыться с разных сторон жизни, а он предложил свою концепцию - пятую, за которой и велось наблюдение во время всего прочтения. Верней, и к ним он тянулся, но в одну колею так и не вошёл.

Обаятельным показался персонаж Понто, не таким, как раскрывался в тексте, но своя доброта, мне кажется, в нём присутствует. В принципе, о житейской "правде" он и начал говорить Мурру, своеобразный антипод, который дошёл до конца произведения.

И концовка, показалось, замкнулась кольцом. Продолжение могло раскрыть следующий пласт, а на этом всё выглядит цельно, красиво и очаровывающе.