Собрание сочинений в девяти томах. Том 5. Острие бритвы. На китайской ширме

Что для стороннего наблюдателя отличает человека сумасшедшего от человека, ищущего ответы на вопросы? Что отличает простого бродягу-нищеброда от сознательного отшельника, стремящегося к единению с Абсолютом?
С первого взгляда - ничего, но стоит копнуть глубже....первый будет еще жить не единожды, очищая свою карму или скатываясь все дальше вниз, удаляясь все дальше от собственного пути. Второй же достигает финальной черты жизненного цикла души.

Роман оказался очень неоднозначным, если честно, я его не совсем поняла, более того, "Острие бритвы" заставило меня даже задуматься, может ли Моэм продолжать быть моим любимцем. Финальные главы кое-что изменили: роман любимым не будет, но Моэму я не изменю.

О чем этот роман? Наверное, вся сложность в том, что он и обо всем и ни о чем конкретном. Он о жизни обычных людей начала 20 века, их переживаниях, судьбах, о соприкосновении их линий жизни. Но с другой он о поиске себя и отторжении человека ищущего обществом.

Место действие романа многогранно, слушателя мы выступаем на европейской земле, обычно французской, изредка - английской. Герои романа, за исключением, мистера Моэма - американцы, по тем или иным причинам временно покинувшие родную землю. А рассказывается при этом и о Германии, и об Индии, немного Польше и мечтах о Греции.

Герои - все главные, повествование ровное. Мы следим за судьбой Эллиота - довольно добродушного и в целом неплохого человека, пусть и не лишенного тщеславия, смысл жизни которого - быть причастным к высшему обществу, всю жизнь посвятив своему "вхождению" в этот свет, на смертном одре оказавшимся забытым и никому не нужны - изношенным и выброшенным развивающимся миром назад.
Из нашего внимания не выбивается и чета Мэтюнов: Изабеллы и Грэя. Изабелла - практичная девушка, которая понимает, что жить, сводя концы с концами - не для нее, и частично под влиянием родных, но прежде всего, по воле своей натуры, выбравшей дорогую богатую жизнь взамен неясного будущего с первой любовью. И пусть она всегда тяготела к Ларри, они явно не пара, и этот союз был бы обречен на смерть и духовные муки обоих. А кто такой Грэй? Мы знаем его как успешного бизнесмена, добродушного, везде своего верзилу-парня, после краха на Нью-Йорксой бирже, потерявшего не только все свое состояние, но и веру в себя.

И, конечно же, Ларри. Неоднозначный персонаж. Или бездельник, или сумасшедший, или глубоко несчастный, или абсолютно счастливый. Человек, для которого война в судьбе определила контрольную точку, начиная с которой он всегда был в поиске. Возможно, если бы не это, он прожил бы тихую спокойную..несчастную жизнь. Для меня он остался непонятым. Для окружающих - тоже. Но следует уважать выбор человека, пусть и нам он кажется таким странным.

И нет в романе главных героев, и Сюзанна,и Софи - все они жили, живут и будут жить.

Долгое повествование, и что же? А ничего. Просто повод немного подумать о вопросах, на которые нам не суждено найти ответы.

Може здатися дивним, що прологом до типового англійському роману 19-го століття є уривок зі стародавнього ведичного тексту, що пов'язаний із орієнтальною культурою та релігією. Уривок взято з «Катхи упанішади» або «Катхопанішади», однієї з найвідоміших Упанішад у світі. Саме вона була першою привезена до Європи, а пізніше, у 1873 році була перекладена Єдвіном Арнольдом з перської на англійську мову. Назва у перекладі звучала неоднозначно та інтригуюче «The secrets of death» (Секрети смерті). Текст є доволі давнім адже мовою оригіналу був санскрит,і тому вчені вважають, що він був написаний не пізніше 5-го століття до н. є. Що могло підштовхнути письменника домішати до роману про західну аристократію східні нотки буддизму та індуїзму? Хоча сам автор трохи дивно висловився щодо визначення жанру його твору: «Та й романом я називаю цю книгу тільки тому, що не знаю як її назвати по іншому». На мою думку, справа у головному героєві, такому незвичайному і можна сказати недоречному у тому суспільстві, у якому його зобразив Моем. Саме тому книга про втечу людини до іншого світу в пошуках себе.
Головний герой зіграв ключову роль у романі, хоча на початку більше виділяються інші герої, а Ларрі виступає скоріше другорядним . Але потім усе стає на свої місця,а саме після розмови письменника з Ларрі, на початку цієї глави Моем пише: «Повинен додати, що якби не ця розмова, я би, можливо, взагалі не став писати цю книгу». Що ж такого особливого знайшов Моем у звичайному, на перший погляд, юнакові? Автор зазначив, що ця людина могла б стати дуже знаменитою, а може і ні.
Ларі не був великим красенем, але він володів якимось незбагненим шармом. Автор виділяє його надзвичайно приємний голос та посмішку,яка приваблювала та зачаровувала всіх навколо. На початку твору Моем згадує про зустріч із ним у бібліотеці і що цікаво, дивується деяким речам не зовсім типовим для молодих людей того часу. Одразу кинеться в очі неординарність Г.г, а значить і самої історії. У руках у юнака була книга Вільяма Джеймса «Наукові основи психології» із цією книгою він просидів цілий день ,заглиблено читаючи її, у тій самій прозі що й зранку. Родичі його нареченої чекали що він вступить до університету та почне працювати, забезпечуючи Ізабеллу(його наречену) доволі великим капіталом. Не можна забувати про те, що сім'я дівчини знаходилася на найвищих шаблях тогочасного американського суспільства і юнак був частиною тогочасної еліти. Майбутнє вимальовувало хлопцеві прекрасні перспективи, завдяки його зв’язкам він міг спокійно отримати престижне робоче місце, швидкий кар’єрний ріст та безтурботне і забезпечене життя. Він був закоханий у свою наречену і вона була прекрасною молодою дівчиною, що відповідала великою взаємністю. Але біда була у тому, що поведінка Ларі змінилася в усім незрозумілу сторону після його повернення з війни. Війна необоротно змінює людину, і зазвичай, ці корективи далеко не йдуть їй на користь . Часто буває, що колишні солдати привозять додому фізичні каліцтва та постраждалу психіку , а не гордість і радість перемоги. Та . На щастя у Ларі не виявилося таких важких наслідків, але зміни які сталися були глибокими, а враження та спогади болючими. Майже до кінця твору, події, що сталися на війні будуть вкриті таємницею, і лише вкінці ми дізнаємося про першопричину усього що сталося пізніше. Тут підтверджується думка про важливість та необхідність негативного досвіду для повноцінного життя людини, бо сильні життєві імпульси нам частіше дають саме важкі випробування. У багатьох релігіях вважається,що для очищення душі треба страждати Наприклад у давніх греків так званий катарсис (від давньогрецької κάθαρσις — підняття, очищення) очищав душу того, хто переживає його.
Наречена Ларі кохала його, але її друзі, родичі вважали Ларі невдахою, через його таку пасивність та байдуже відношення до його майбутнього та фінансового стану. Ось які думки літали тоді над нею: «Для дядечки Єлліота не має значення нічого окрім положення у суспільстві. А мої однолітки вважають, що Ларрі жахливий невдаха. Це так прикро.» Але ця пасивність була лише видимою оболонкою для тих хто не занурювався глибше,для людей без власної думки, для тих хто звик дивитися лише на оболонку та порівнювати усе із загальними поглядами інших та кроїти людей під тогочасні кліше. Моему вдалося вгледіти у хлопцеві щось більше, і виявилося що Ларі був далеко не лінивим і не байдужим до навколишнього світу і близьких людей що його оточують. Юнак вважав себе жахливим неуком, в ньому бриніла велика жага знань. Як казав Сократ: «Scio me nihil scire». Розуміючи це, він хапався за будь яку інформацію що наверталася йому на очі, бажаючи знати все, він долав великі перешкоди що ставали йому на дорозі.
Тому коли він через переїхав до Парижу на перекір усім навколо ,то повністю віддав себе навчанню. Він читав годинами, цілодобово. Хтось подумає що це спосіб огинатися від відповідальності та праці, але це далеко не так. Як на мене, то це Сізіфова праця,адже вона дуже важка та виснажлива. Це були його перші кроки до пізнання себе та пошуку невідомого.
Дивною його особливістю була абсолютна невибагливість до навколишніх умов середовища. У Парижі він знімав якусь вбогу кімнатку у якій були найнеобхідніші речі. На одяг він теж не звертав особливої уваги, особливо це акцентується в епізоді про його подорож до Індії. Дивно, але в цьому аспекті його можна порівняти із головним героєм іншого роману Моема. Ним був Чарльз Стрікленд у романі «Луна та гріш». Цей твір вважають автобіографічним романом, насправді написаним про відомого художника Поля Гогена. Звичайно повністю прирівнювати їх один до одного було б недоцільно, але дещо споріднене у них є. Мабуть це стійкість характеру, неординарність на незалежність що приваблюють Моема.
Поль взагалі не звертав уваги на умови у яких він творив, йому було усе одно якого кольору шпалери або наявність теплої води у ванній кімнаті. У деякій мірі їхній ряд пріоритетів та цінностей збігався. Хіба що Ларі не творив, але це не має великого значення. На початку твору автор зазначив, що пише про людину воістину прекрасну,з особливим характером та способом життя який вартий уваги а може і наслідування. І можливо коли він зникне з життя то ніхто нічого не дізнається про нього і лише з плином часу люди зрозуміють що то була насправді велика людина.
Це стає зрозуміло з шостої глави і що дивно, так це як автор пропонує читачеві пропустити її, якщо йому не цікаво, бо змісту книги вона не змінить і сюжетної лінії читач не втратить. Звичайно цей роман ще називають школою звичаїв тогочасної аристократії і можливо більшість виділяє саме цей аспект як найбільш пріоритетний, але на мою думку найважливіше зосереджене у найменш примітному, і в тому його цінність та чарівність.
З плином часом, коли Ларрі повернувся із Індії, і коли саме ми й побачимо цю разючу зміну особистості, можна буде і прослідкувати зміну у характері інших персонажів. Наприклад, його колишня наречена стала тепер дружиною іншого чоловіка та матір’ю двох дітей. Вона ще відчуває потяг до Ларрі, бо ніколи не кохала свого чоловіка (Грея), але присутня відстань яку вже ніколи їм обом не подолати. Порівняння її чоловіка з Ларрі являє нам те, що могло б статися з самим Г.г якби він не виплутався звідти:
« Він був дуже худим;вилиці видавалися різкіше, скроні впали глибше, очі стали більше,ніж мені пам’яталося;але виглядав він чудово, і мало того, його начорно загоріле обличчя, без жодної зморшки виглядало дивовижно молодо. Він був на рік молодший він Грея, обом нещодавно виповнилося тридцять, але Грею можна було б дати сорок років, а Ларрі –двадцять. У Грея, великого, більш гладкого, усі рухи були повільні та важкі. У Ларрі ж-вільні та легкі. Тримався він по-хлоп'ячому весело та відкрито, але я увесь час відчував у ньому такий незворушний спокій, не притаманний цьому юнакові, якого я колись знав.»
Грей загруз у робочих справах, постійно придумуючи як збільшити свій прибуток, він копав усе глибшу яму буденності ті бездуховності,у якій знаходилися усі члени його родини. Ларрі відмовився від оцінювального сприйняття життя . Духовний саморозвиток ,нова філософія життя дали йому саме те, що він так шукав у купі книг раніше. Зневажливо він ставився і до «чудес» які дає цей розвиток і якими він володів:
«-А чи вірно,що йоги в Індії виробляють здібності,що здаються нам надприродними?
-Далебі, не знаю. Можу лише сказати,що це явище дуже поширене в Індії. Але найрозумніші люди не зважають на ці здібності,і вважають , що це лише затримує духовний розвиток. Пам’ятаю, один з них розповів мені про одного йога,як він підійшов до річки і у нього не було грошей заплатити за переправу, а візник відмовився переправити його. Тоді він узяв та перейшов на інший берег по воді. Той йог ,що розповідав про це презирливо стиснув плечима і додав: «Ціна таким дивам - той самий гріш,який був потрібен, для того щоб переправитися на човні.»
Для мене книга була великим задоволенням. Дуже подобається що автор не ховає свого обличчя та відкрито заявляє нам про свої погляди. Життєвий шлях юнака інспірує на незвичайні вчинки та саморозвиток. Це книга яку однозначно варто прочитати.

Столько еще замечательных авторов, у которых я не читала совсем ничего. И Моэм - один из них. Но вот, благодаря флэшмобу, я с ним познакомилась. И совсем не пожалела.
Обычно мне нравятся книги, в которых нет динамичного сюжета или событий. И, хотя "Острие бритвы", можно отнести к таким, отсутствие явной динамики компенсирует стиль изложения.
Что понравилось еще: присутствие в тексте автора. Это придает повествованию ощущение достоверности излагаемых событий.
Не хочется обсуждать самих героев. Конечно, каждый индивидуален и о каждом сложилось свое мнение, просто оно неоднозначное. Я, например, до сих пор пытаюсь понять Ларри, Эллиота, или представить себя на месте Изабеллы - как бы поступила?
В любом случае, Моэма я с уверенностью могу назвать классиком и обязательно продолжу знакомство с его творчеством.

Книга о поиске смысла жизни, как ни высокопарно это звучит. Вполне благополучная, в меру интересная и стабильная обеспеченная жизнь устраивает далеко не каждого. И у некоторых хватает мужества даже не порвать со своим окружением, а просто попытаться пойти по другому пути ради «призрачных» целей. Эксцентричный американец, смысл жизни которого – высшее французское общество, непрерывные завтраки-приемы-ужины. Человек добрый и благородный, но бесконечный сноб. Семья его племянницы, благодаря дядюшке неплохо устроившаяся в Париже, несмотря на финансовый крах ее мужа. И человек, который неприкаянно бродит по миру (Франция, Германия, Индия), пытаясь найти ответы на самые главные вопросы. Здесь интереснее не действия, а мысли и характеры. Вряд ли захватит кого то сюжетом, но, возможно, найдет отклик у тех, кто сам задумывался о смысле существования.

Трудно пройти по острию бритвы; так же труден, говорят мудрецы, путь, ведущий к Спасению.

От того ли, что Моэм никогда не оставляет и дымки иллюзий относительно человеческой сущности, всегда насмешливо, а нередко и язвительно обнажая все ее неприглядные стороны, или от того, что умеет так до беспощадности прямолинейно, хоть и с налетом снисходительной иронии, преподносить жизнь, но всегда его произведения вызывают у меня какую-то безотчетную грусть. И этот роман не исключение, хоть и заканчивается он вполне оптимистично - все в итоге остаются в общем-то довольны собственной участью. Что-то мешает назвать эту историю со счастливым концом. Может, потому, что по-настоящему счастлив, кажется, никто из героев не становится. Хотя, а есть ли в этом мире оно, абсолютное счастье?..

Спойлер!

Меня прет просто от несправедливого обвинения писателя в сторону Изабеллы, да она подсунула алкоголь и смоделировала ситуацию, чтоб облегчить выбор Софи принять то решение, которое она приняла, Но Софи сделала этот выбор! И много много еще других решений приняла и продолжала делать тот выбор, что приводил ее ближе к смерти! Но Изабелла НЕ ВИНОВАТА В СМЕРТИ Софи! Виноват тот, кто перерезал ей горло! А если рассуждать как Моэм, то получается он тоже виноват в смерти Софи, почему не предупредил Лари в ту же минуту не выслал телеграмму не позвонил и объявил о месте Софи и передал ее на руки, Лари всегла можно было найти через Американ экспресс или того же представителя в банке. Передал бы ее из рук в руки, думаю Лари бы примчался как минимум помочь. Поэтому я не согласна с заявлением писателя!

Если говорить о произведении, то оно заставляет душу плакать, потому что мы все и всегда ищем Бога. Мне нравится сценарий к Жизнь Пи, когда герой спрашивает журналиста, какой рассказ нравится больше, и тот отвечает, что то с тигром, на что герой отвечает, правильно, потому что в нем есть Бог...

А душа всегла стремится к Богу.

В основу повествования положен довольно интересный художественный метод - рассказать о главном герое через рассказы о нём других людей, дать ему оценку, раскрыть его духовный мир устами близких ему людей, а также автором, через беседы с ним. Сразу вспомнился Максим Горький с его "университетами", а потом длинная череда лишних людей, "умных ненужностей" - "героев своего времени". Потом решила предложить подзаголовок к этой книге - "Житие святого Лари". Образ получился схематичный, бледный, не живой. Зато остальные на его фоне просто расцветают под пером писателя. Особенно удаются, Моэму женские образы - знаток женской психологии. Самое замечательное в этой истории - её конец. Динамичный, живой, и почти не огорчительный, по словам самого автора. Все действующие лица достигли в жизни, чего хотели - успеха и даже счастья - кроме одной единственной несчастной Софи. Это очень продуманный фокус. Он даёт возможность автору сорвать лживую маску с Изабеллы и вынести ей приговор.
Вообще-то читать книгу утомительно.