Вживаючи займенник «ми», вважаємо, що двоє роблять щось спільно, і в нашій уяві майже зливаються в одну істоту. У багатьох мовах існує особливе число, коли йдеться про двох — лише двох — осіб. Це число називається dualis — одне на двох. Як на мене, корисне визначення, бо іноді людина не може бути в однині чи множині. Є «ми двоє» або «ми удвох», тобто таке «ми», що не піддається роз’єднанню. Коли цей займенник раптом вплітається в канву казки, її правила, немов за помахом чарівної палички, змінюються. «Зараз ми приготуємо обід». «Ми відкоркуємо пляшку вина». «А тепер ми підемо спати». Якась навіть безсоромність вловлюється в такій розмові, чи не так? Принаймні це зовсім інакше, ніж сказати, наприклад: «Не проґав автобуса, тобі час іти додому, бо я вже хочу спати».
Отож, коли персонажі починають вживати dualis, до казки вводяться цілком нові правила. «Ми йдемо на прогулянку!» Як просто, Ґеорґу! Чотири слова, але вони описують цілісний за змістом перебіг дії, який має глибокий сенс у житті двох людей на Землі. І йдеться тут не лише про мінімізацію слів задля збереження енергії. «Ми йдемо в душ!» — каже Вероніка. «Ми обідаємо!» «Ми лягаємо спати!» Цих слів достатньо, аби зрозуміти, що йдеться про лише один душ, одну кухню й одне ліжко.
Ваша оценка
1 понравилось
