Хайдеггер

Книга Рюдигера Сафрански посвящена жизни и творчеству Мартина Хайдеггера (1889-1976), философа, оказавшего огромное влияние на развитие философии XX века; человека, после войны лишенного права преподавания и всеми оставленного; немца, пытавшегося определить судьбы западноевропейской метафизики и найти объяснение тому, что происходило на его глазах с Германией и миром.

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,1

25 оценок

5
48%
4
28%
3
20%
2
4%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 28Хотят прочитать 80

Рецензии

ink_myiasis22 декабря 2010 г.
Книга Сафрански считается одной из лучших биографий философа. Очень много удаляется историческому контексту того или иного периода жизни и творчества Хайдеггера. Нет изобличительных памфлетов изобличающих Мартина в нацизме, а наоборот присутствует очень хороший разбор проблемы, мотивации и идей которые вкладывал Хайдеггер в свое обращение к национал-социализму.
Лучшая фраза: "На крепкий сук - да острый топор!" сказал Хайдеггер и вступил в НСДАП.
10
223
NiK_4eZER0n3 июля 2017 г.
Мартін Гайдеггер — дуже неоднозначна постать в історії філософії, насамперед через свою причетність до націонал-соціалізму, а також через дещо ірраціональну складову філософування, яку учень Гайдеггера Карл Льовіт охарактеризував наступним чином: «Насправді ніхто не ризикне стверджувати, що розумом зрозумів, що представляє із себе буття, ця таємниця, про яку говорить Гайдеггер». Співпраця ж з націонал-соціалізмом послугувала ґрунтом для величезної дискусії на тему «Гайдеггер та нацизм», що містить величезну кількість бібліографії та триває й досі.
Написання біографії як такої — справа непроста, а тим паче, коли завдання постає окреслити життєвий шлях філософа, який не вважав, що біографія здатна пояснити творчість. Так, Гайдеггер одного разу зауважив, що про Аристотеля можна сказати лише, що той «народився, працював і помер», натякаючи таким чином і на власну персону, мовляв, «врешті-решт Гайдеггер не має ніякого значення». Проте, незважаючи на таку позицію німецького філософа, тим не менше, його постать, мабуть, якщо її розглядати через призму історії філософії ХХ ст., мала наймізерніші шанси залишитися без життєпису. Так, Мартін Гайдеггер прожив насичене подіями життя, у якому була і геніальна творчість, і тернистий шлях до визнання, і надзвичайна працелюбність, і роман з однією з найталановитіших інтелектуалок свого часу, і відчайдушна спроба зміни світу, і тягар, який він був змушений нести через те, що не зумів від'єднати зерна філософії від полови реальної політики. Його вважали рівним Платону, Аристотелю, Канту, Декарту ще при житті, і спільна фотографія чи розмова з ним одразу забезпечувала публікації в провідних журналах.
Одним із тих сміливців, хто не злякався величезного творчого спадку М. Гайдеггера (Разом з нещодавно опублікованими «Чорними зошитами» - 96 (!) томів), листувань, особистих записів, спогадів сучасників, неопублікованих архівів, надзвичайного щільного та різностороннього контексту, в якому перебував німецький філософ (а це майже 100 років), став Рюдігер Сафранскі, німецький філософ та історик філософії (але більш відомий саме написаними біографіями: про Ніцше, Гофмана, Шіллера, Шопенгавра). Рюдігер Сафранскі написав у 1994 році працю й про Гайдеггера «Гайдеггер: німецький майстер та його час». Сафранскі у написанні біографії Гайдеггера пішов відмінним від іншого німецького біографа Вальтера Бімеля, що також написав біографію Гайдеггера («Мартін Гайдеггер сам про себе»), але використовуючи мову філософії самого Гайдеггера для викладу життя останнього, що має сприяти більш цілісному та завершеному сприйняттю життєвого шляху. Р. Сафранскі пішов більш стандартним шляхом, про що і піде мова нижче.
Сафранскі написав свою працю таким чином, що, насамперед, склалося враження про те, що назва книги дійсно відповідає змісту. Дійсно, приблизно половина сюжетів присвячена безпосередньо життю Мартіна Гайдеггера, повсякденному та інтелектуальному, його інтелектуальній праці, а також дуже часто непростими стосунками з близькими йому людьми і не менш драматичними відносинами з установами, до яких так чи інакше був дотичний протагоніст біографічного твору. Проте, інша половина тексту вводить читача, так би мовити, в контекст інтелектуального, політичного, культурного життя кожного з періодів життя Гайдеггера. Звичайно, це не означає, що книга поділена буквально на дві половини: перша лише про життя Гайдеггера, а інша стосується контексту. Ці дві складові цілком гармонійно поєднуються, однак це аж ніяк не сприяє швидкому вдумливому захопливому читанню: ще б пак, автор біографії опрацював близько 5000 постатей, що так чи інакше були причетні до життя чи/та творчості німецького філософа. Тому, звичайно, після доволі мученицького прочитання цієї праці, хоч і з'являється відчуття, що Сафранскі вмістив у книгу те, що не може туди поміститися, проте також є усвідомлення того, загальна картина як життя, так і філософських прозрінь М. Гайдеггера стали більш чіткими, ніж раніше, а, на додачу, ще й вдалося скласти деякі пазли в загальну картину інтелектуального життя ХХ ст.
В.В. Бібіхін у передмові до російськомовного видання окреслив методи, які використовував Рюдігер Сафранскі при написанні цієї біографії: «Біограф пропонує стандартні ключі до свого предмета, що придатні для інтелектуальної розмови… Якщо вірити біографу, то специфічно Гайдеггер, але по суті справи всі істинні мислителі відкривали безбожному світу перспективу досвіду віруючої людини… Переходи від насиченого життєпису, в далекій культурній та політичній перспективі, до сумнівних гіпотез про те, як основні поняття мислителя відбувалися з безпосереднього життєвого досвіду, не відносяться до вдалих біографічних прийомів». Далі автор передмови зазначає, що на протязі книги «переходи», або зведення біографії філософа до його творчості трапляється неодноразово: так, наприклад, Р. Сафранскі ризикує пояснити такі поняття з філософії Гайдеггера, як «автентичність» (Eigentliche) та «неавтентичність» тим, що в роки навчання Гайдеггера в монастирській школі, де співіснували інтернатівці, що старанно працювали та розумники з забезпечених сімей, Гайдеггеру запало в пам’ять відношення до життя, яке в першому випадку було «справжнім», а в другому випадку – поверховим.
Також В.В. Бібіхін зазначає, що: «Автор [Сафранскі] зізнається, що читає все-таки поміж рядків, коли приписує довоєнному Гайдеггеру ризикований проект підкорення Франції духовному керівництву Німеччини для об’єднання зусиль в боротьбі проти північноамериканського та російського варварства». Автор передмови цим самим дає зрозуміти, що навіть Р. Сафранскі не встояв перед спокусою підняти інтерес до своєї книги, збуджуючи свідомість читачів скандальними гіпотезами, що легко можна сприйняти в якості заяв.
Однак, разом з неминучими невиправданими прийомами, що застосовує автор цієї біографії, розповідь усе ж видається доволі органічною, співчутливою та людяною. Р. Сафранскі намагається зрозуміти не лише, що за філософом був М. Гайдеггер, але й те, як можна зрозуміти М. Гайдеггера як людину. Так, Р. Сафранскі використовує згадки сучасників німецького філософа та намагається прояснити, яким чином такий талановитий мислитель може бути байдужим до близьких йому людей (Ханна Арендт, Карл Ясперс, Едмунд Гуссерль, Елізабет Блохман) і обожнювати Гітлера? Ганс А. Фішер-Барніколь, що познайомився з Гайдеггером вже після війни, писав, що

«…мислення захоплювало цього літнього чоловіка, як це буває з медіумами. Воно неначе промовляло через нього»
. А син філософа Герман Гайдеггер підтвердив це враження. Батько, розповідав він, інколи говорив йому:

«В мені думається. Я не можу цьому протистояти»
. Це дозволяє хоча б частково зрозуміти парадокс стосовно характеру та філософії М. Гайдеггера, про який писав Карл Ясперс у листуванні з Ханною Арендт:

«Чи можна, будучи нечистим душею – тобто душею, котра не відчуває своєї нечистоти та не робить постійних спроб вирватись із неї, а продовжує бездумно жити в бруді, - в своїй неправоті споглядати найчистіше? […] Дивно, що він знає дещо таке, про що сьогодні навряд чи хтось здогадується»
(1.9.1949).
На думку В. І. Менжуліна, «Р. Сафранскі, перебуваючи на певній відстані від Гайдеггера, допустив у свою біографію цього мислителя значно більше поза- чи парафілософського фактажу, хоча й у нього суто філософський момент усе ж таки превалює» Чому ж так сталося, що Р. Сафранскі був змушений користуватися свідченнями, так би мовити, зі сторони? В. І. Менжулін пропонує звернутися до думки відомого британського біографа філософів Р. Монка, який вважає, що це трапилося через те, що Сафранскі просто не отримав дозволу на користування приватними архівами Гайдеггера. Цікаво, що навіть незважаючи на не найточнішу достовірність викладу біографії, вищезгаданий Р. Монк характеризує працю Р. Сафранскі як таку, що «…глибока, сенситивна та співчутлива», а також «звільнила … від упередження [«хихотіння» зі сторони логічних позитивістів] і що тепер, після її прочитання, я маю певне уявлення про те, чому Ричард Рорті та багато інших людей, думку яких я ціную вважають Гайдеггера найвеличнішим філософом ХХ ст.» Цікавою, до речі, є також оцінка біографії Гайдеггера авторства Сафранскі американським філософом Саймоном Крічлі: «Привабливість біографії полягає в тому, що вона дозволяє розглянути інтелектуальну продукцію філософа під екзистенційним кутом зору»
Якщо Р. Сафранскі і зловживає час від часу редукуванням життя до філософії, то, мабуть одне таке редукування (якщо воно дійсно є таким) йому можна цілком вибачити. Йдеться про сюжет роману М. Гайдеггера з Ханною Арендт. Саме після знайомства з юною студенткою, що вже з 14 років читала Аристотеля в оригіналі та спеціально приїхала до Марбургу, щоб на власні очі побачити філософа, який вже тоді мав славу: «Є деякий вчитель; у нього, може бути, можна навчитися мислити… Це мислення, котре розвивається як пристрасть, що виникла з простого факту народження у світі… так само може не мати кінцевої мети… як і саме життя», був написаний magnum opus Гайдеггера «Буття і час». Листуючись з К. Ясперсом, який, напевно, не здогадувався, звідки у партнера по листуванню стільки натхнення, Гайдеггер пише: «1 квітня я почав друкувати мою працю «Буття і час»… Я в піднесеному настрої і гніваюсь лише з приводу майбутнього семестру та міщанської атмосфери, в котрій знову опинився… Вже глибока ніч – вітер бушує над вершинами, в хижі скриплять балки, а життя розпростерте перед душею чисте, просте та величаве… Іноді я перестаю розуміти, що можна грати такі дивні ролі там, внизу…»
Звертаючись до питання співпраці М. Гайдеггера з націонал-соціалізмом, періоду життя, яке сам Гайдеггер одного разу назве «великою дурістю» (grobe Dummheit) варто зазначити, що Р. Сафранскі звертається до різноманітних джерел: свідчення сучасників, листування, філософських зацікавлень Гайдеггера того часу, загальної політичної атмосфери, тогочасних інтриг у політичних колах. Намагаючись бути об’єктивним, автор біографії, скоріш за все, розуміє, що справжня розповідь не буде справжньою без суб’єктивізму і тому подекуди вдається до власних оцінок та роздумів «Моральна самооцінка – може бути, для мислителя, котрий бачить себе на сцені історії буття, схожі речі [причетність до націонал-соціалізму] здаються надто малозначущими, такими, що не вартують його уваги? Чи, може, успадкований католицизм як раз і вплинув на нього в тому плані, що характерна протестантам якість – схильність до того, щоби постійно мучити себе муками сумління, - залишилось для нього чужим?» Перед цим, звичайно, автор цієї біографії намагається з’ясувати причини, чому М. Гайдеггер вирішив «включитися» до руху підтримки Адольфа Гітлера. Систематично роздумуючи над політичною ситуацією у Веймарській республіці та не відкриваючи при цьому Америки, Р. Сафранскі зазначає усім відомі речі про ображеність німців щодо приниження Німеччини після Версальського мирного договору, незадоволення демократією, яка радше нагадує бюрократизм Кафки, ніж свободу самовираження. Інтелектуали дедалі частіше розглядали Німеччину не як сукупність вільних індивідів та творчих особистостей, а через такі поняття, як «дух», «народ», «держава». Повітря в усіх сенсах пахло так, як зазвичай пахне перед грозою. А це означало, що у будь-якому випадку незабаром має піти дощ. Не досить зрозуміло було, який саме буде цей дощ, але одне було ясно всім – зміни скоро мають настати, причому кардинальні. Гайдеггер також не був осторонь, і він також відчував, що щось відбувається. Але він підходив до цього зі своєї сторони, зі сторони філософії. Захоплюючись античною філософією, намагаючись створити не гіршу, ніж «Буття і час» книгу, Гайдеггер бачив себе «в ролі наглядача галереї» Великої Філософії, «котрий, зокрема, слідкує за тим, щоби штори на вікнах були належним чином розсунуті чи запнуті, щоб невелика кількість великих витворів минулого були більш чи менш добре освітлені для тих відвідувачів, що випадково зайшли». Що означає «картинна галерея» та роль «наглядача»? Гайдеггер, аналізуючи європейську історію філософії, доходить до висновку, що в кожен історичний етап істина («ἀλήθεια») може розкривати себе для людей. В античність це відбувалося певним чином, в середньовіччя – іншим, в добу Відродження – третім, в Новий час – четвертим чином. Гайдеггер, філософуючи про історію філософії, таким чином ніби стирає пил з полиць філософії, не дає тим небагатьом, хто захоче ознайомитись з працями давніх забути, що істина відкривалася колись і що взагалі це, в принципі, можливо. А це означає, що і в сучасний Гайдеггеру час істина може розкритися. Спочатку він вважає себе тим, хто просто розчищає дорогу перед тими, хто зможе «організувати» зустріч з «істиною», а потім, поступово набирається сміливості і розуміє, що настав момент «включатися». Він стає ректором Фрайбурзського університету, запроваджує принцип фюрерства, організує «табори науки», де викладачі і студенти займаються фізичною працею, спілкуються на ідеологічні теми, та мають усвідомлювати важливу роль націонал-соціалізму. Якщо і можна стверджувати, що Гайдеггер був націонал-соціалістом в якомусь сенсі, окрім формального членства та надзвичайних зусиль та ентузіазму на поприщі науки, то варто, насамперед, наголосити, що «націонал-соціалізм» Гайдеггера був, в першу чергу, філософським, таким, що на декілька «онтологічних» рівнів вищий за націонал-соціалізм, що так чи інакше у своїй діяльності спирався на «реальну політику» (real Politik). Гайдеггер сподівався, що він будує справді новий світ.
Проте досить скоро, буквально через рік, він зрозумів, що націонал-соціалізм і близько не відповідає його очікуванням. Сподівання на Гітлера, який може «перерости» партію та повести за собою німецький народ, не виправдалися. НДСАП зарекомендувала себе як партія, що містить дуже багатьох недалеких персонажів, що насправді не зможуть нічого кардинальним чином змінити. І тому Гайдеггер знаходить собі нового героя, поета Гельдерліна, який у філософському та поетичному плані повністю відповідає потребам Гайдеггера. Р. Сафранскі не ставить питання про те, чи дійсно філософська думка Гайдеггера є ще більш нацистською, аніж політика націонал-соціалистичної партії? Проте це питання, як зазначалося на початку цієї роботи, є доволі дискусійним, і навіть французький філософ та соціолог П’єр Бурдьє, що традиційно вважається «адвокатом» диявола Гайдеггера у цій справі, зазначає, що «для розуміння Гайдеггерівської «думки» слід розуміти не лише всі «прийняті ідеї» його часу (які знаходили вираження в газетних замітках, наукових дискурсах, передмовах до філософських праць і розмовах між професорами), але також специфічну логіку філософського поля, де сперечаються великі спеціалісти (неокантіанці, феноменологи, неотомісти тощо)». Це твердження наражає на неприємну думку про те, що, навіть якщо зняти з Гайдеггера «особисту», так би мовити, відповідальність, за його філософію, яку Ясперс охарактеризує як «диктаторську», і розглянути його з марксистського детермінованого кута зору (як це робить Бурдьє), то «нацистська» філософія була закономірним продуктом усієї європейської традиції. Проте з іншого боку, залишається безсумнівним те, що філософія Гайдеггера насправді містить дещо вибухове за своєю революційністю сприйняття світу, і зводити філософію до життя не є досить розсудливим. Тим паче, що позиція розглядати радше вплив філософії на життя є також досить перспективним напрямом. В.Бібіхін, роздумуючи про підпільний тоталітаризм думки Гайдеггера, зазначає, що «Гайдеггер міг бачити за тим, що було названо націонал-соціалістичною революцією 1933 року, переворот усього німецького світу. Це було схоже на всеросійський революційний рух 1904-1918 р., який був у своїй всенародній основі зсувом, що обіцяв зміни Росії, а можливо, і всього світу. Як в Росії 1917, 1991 років, так і в Німеччині 1933, 1948 років на політичну сцену поспішили вийти активісти, що взяли ініціативу в свої руки. Вони зірвали подію, що повільно назрівала, не даючи їй розвернутися в його істині».
Так чи так, Рюдігер Сафранскі не робить однозначних висновків стосовно життя та творчості М. Гайдеггера, намагаючись розглянути ці два аспекти з багатьох сторін: з точки зору життя, філософської думки, контексту, особистих роздумів. Читаючи дану біографію, виникали неоднозначні емоції стосовно М. Гайдеггера: на початку його життя, в період навчання в семінарії та університеті, відчувалось захоплення його цілеспрямованістю та волею для зміни свого життя (відмова від католицизму), потім захват від його філософських ідей та стилю викладання, в період націонал-соціалізму – обурення стосовно його недалекоглядності та нерозсудливості, а в післявоєнний період – повага до того, що він ні перед ким не виправдовувався і продовжував філософувати, а в останні роки його життя – змилування стосовно того, що ніщо людське йому не було чужим. Навіть таке явище в дусі das Man, як футбол.
А це означає, що Р. Сафранскі написав хай не ідеальну, місцями суперечливу, суб’єктивну, але хорошу біографію, яка не залишає читача байдужим.
Читать далее
4
378
viktork15 мая 2015 г.
Из интервью МХ «Шпигелю»:
Хайдеггер: Конечно, я следил за политическими событиями между январем и мартом 1933 года и при случае также беседовал об этом с младшими коллегами. Но я был занят работой над более широкой интерпретацией мышления досократиков.

Термин «политическая наука» имел тогда совсем другой смысл: он означал не политологию, как теперь, но содержал следующее утверждение: наука как таковая, ее смысл и ценность определяются ее фактической пользой для народа.
за прошедшие тридцать лет должно было бы стать яснее, что планетарное движение техники нового времени есть сила, определяющее значение которой для истории едва ли можно переоценить. Для меня сегодня решающий вопрос в том, как вообще и какая политическая система может соответствовать техническому веку. На этот вопрос у меня нет ответа. Я не уверен, что такой системой является демократия.
Хайдеггер : Все работает. Жутко как раз то, что все работает и эта работа ведет к тому, что все еще больше начинает работать и что техника все больше отрывает человека от земли и лишает его корней. Я не знаю, испугались ли Вы, — я, во всяком случае, испугался, когда недавно смотрел фотоснимки Земли, сделанные с Луны. Нам даже не нужно атомной бомбы, искоренение человека налицо. У нас теперь сохранились лишь чисто технические отношения. То, где человек живет теперь, - это уже не Земля. Недавно я имел в Провансе долгую беседу с Рене Шаром, он, как Вы знаете, поэт и боец Сопротивления. В Провансе теперь строятся ракетные установки, и земля опустошается невообразимым образом. Поэт, которого как раз нельзя заподозрить в сентиментальности и воспевании идиллий, говорил мне, что происходящее сейчас разрушение человеческих корней — просто конец, если только мышление и поэзия не придут к своей ненасильственной власти. …
Шпигель : Но можем ли мы что-то сделать?
Может даже быть, что путь мышления ведет в настоящее время к молчанию, — чтобы предохранить мышление от превращения в старый хлам за какой-нибудь год. Возможно также, что потребуется 300 лет, чтобы оно стало «работать».
Помощи
мы ждем от философов, пусть хоть косвенной помощи, помощи на кружных
путях. И вот мы слышим от Вас: я не могу Вам помочь.
Хайдеггер : И в самом деле не могу.
И кто из нас решится предсказать, не пробудятся ли в один прекрасный день в России или в Китае прадревние традиции такого «мышления», которое позволит человеку достичь свободного отношения к миру техники?

Хайдеггер: Подготовка готовности ( die Bereitung der Bereitschaft ) могла бы быть первой помощью. Мир не может быть тем, что он есть и каков он есть, благодаря человеку, но не может и без человека. Это, по-моему, связано с тем, что то, что я обозначаю очень традиционным, многозначным и теперь затасканным словом «бытие» ( Sein ), требует человека для своего явления, сохранения и формирования. Сущность техники я вижу в том, что я называю «по-ставом», — многократно осмеянный и, возможно, неудачный термин. Господство по-става значит: человек поставлен, захвачен и используется силой, которая проявляется в сущности техники и которой он сам не владеет. Помочь увидеть это — большего мышления не требует. Философия подошла к концу.
Было бы хорошо, если бы к этой неуютности отнеслись с большей мерой серьезности и осознали, наконец, какие тяжелые последствия имело изменение греческого мышления при его переводе на римско-латинский язык — событие, которое до сих пор мешает нам надлежащим образом осмыслить основные термины греческого мышления.
*
Книжку о философе пришлось проглядеть «по диагонали». Я не понимаю Хайдеггера, и не знаю, можно ли понять его НЕ на немецком языке (если можно на нём: «Мышление столь же мало поддается переводу, как и поэзия. Конечно, его можно передать описательно»). Не уверен, что и многоуважаемый В.Бибихин понял немца адекватно. Хотя во введении к тексту он препринимает попытку апологии (против обвинений в «нацизме»). И с Бибихиным можно согласиться, так сказать, в общем: «Нам еще не все известно о философии. Мы спрашиваем, что мы с ней можем сделать. Конечно, ничего. Не может ли она что-то сделать с нами? вернуть нас нам самим и сути вещей? В неслышной работе мысли больше силы, чем в волевых решениях. Настающие цивилизации так же незаметно зарождаются в теле старых культур, как новый человек в тепле матери».
Германский Мастер – да. Смерть – это мейстер из Германии? А скука смертельная?
Том Сафрански толстый педантичный и скучнейший. Нет, многие сюжеты сами по себе интересны: Х-р и война, Х. и религия, Х и феноменология, отношения с Ясперсом, «треугольник» с женой и Ханной А., «молчание Х», МЖ и Целан («Целан болен – неизлечимо») и пр. Но, в основном, скучная заумь. Хайдеггера почитают (некоторые «со страшной силой»), но не является ли его «гераклитовская темнота», тем, что слишком далеко от нашего опыта: и исторического, и духовного? Можно ли научиться мыслить самостоятельно, читая чужеземных мудрецов?
«4 декабря 1975 года умерла Ханна Арендт. Теперь и Хайдеггер начал готовиться к смерти – спокойно, сосредоточенно, отрешенно. Получив письмо от своего друга времен детства, Карла Фишера, который поздравлял его с восьмидесятишестилетием (этот день рождения окажется последним), Хайдеггер ответил: «Дорогой Карли… Сейчас я часто обращаюсь мыслями к нашей юности, вспоминаю и дом твоих родителей, где на террасе жило так много всякой живности, в том числе и один филин…»
Читать далее
4
259

Все рецензии

Цитаты

Osman_Pasha13 марта 2017 г.
... отберите у современного человека все то, что его развлекает и поддерживает – «кино, радио, газеты, театр, концерты, бокс, путешествия», – и он умрет от образовавшейся пустоты, потому что «простые вещи» для него уже ничего не значат. Однако для того, кто способен к вдумчивому мышлению, пустота становится возможностью «вспомнить о бытии».
6
210
Osman_Pasha27 февраля 2017 г.
Так, например, нельзя сказать, что поезд, не успевающий прибыть по расписанию, нагоняет на кого-то скуку – скуку может нагнать ситуация, в которую человек попал из-за опоздания поезда. Человек скучает во время какого-то определенного события или из-за него. Такая скука особенно раздражает потому, что в соответствующих ситуациях человек начинает «наскучивать» самому себе. Он не знает, чем ему заняться, что ему делать с самим собой, и в результате «что-то делать» с ним начинает Ничто. Например, скучная вечерняя беседа – тут Хайдеггер с удовольствием воспроизводит одну из таких бесед в академической среде – не просто раздражает людей, но и приводит их в состояние легкой паники, потому что в подобных ситуациях человек чувствует, что сам является виновником скуки.
Читать далее
2
99
Osman_Pasha14 февраля 2017 г.
Пассажиру, который едет в трамвае, нет надобности знать, как именно трамвай функционирует, – он вполне может положиться на то, что все хорошо «просчитано». Но когда человек окружен жизненным миром, который в бесконечном множестве своих аспектов «просчитываем» и привык к тому, что хотя сам не все точно понимает, зато знает, что понимают другие – иначе они не могли бы создать все эти чудеса техники, – он начинает требовать такой же надежности и гарантий там, где, собственно, их нельзя требовать: в сфере смыслополагающих и оценочных суждений.
Читать далее
2
59