Intermezzo

Каждый человек в своей жизни создает или делает то, благодаря чему его будут помнить и вспоминать. Лично для меня имя Михаила Коцюбинского навсегда связано с новеллой "Intermezzo", которую считают творческим кредо писателя.

Дальше...

Эта новелла особенная, она не похожа на любое другое произведение не только в творчестве писателя, но и во всей украинской литературе. Новелла полностью подтверждает импрессионистическую манеру Коцюбинского.
Это своего рода исповедь, личная история писателя, его попытка прислушаться к собственной души. Лирический герой, покинув город с его суетой и заботами, оказывается тет-а-тет с природой. Автор мастерски показывает изменения, происходившие в сознании героя.
Рекомендую читать всем, кто устал от серости повседневной жизни и хочет, хоть на миг, почувствовать гармонию с собой и природой.

Тендітна, немов світанок, новела.
Історія людини, втомленої людьми. Сповідь про те, як залізна рука міста міцно тримає душу чоловіка, у серці якого застрягли чужі сльози, радощі, переживання.
Історія про період життя, від якого неодмінно захочется втекти. Про свинцеву втому на повіках, про тягар, котрий душить усе живе, ссе й без того вичерпні ресурси.
Куди тікати? Де сховатись від надірваних струн?
До кононівських полей. І чим швидше - тим краще.
Щоб заплющити очі в абсолютній темряві й не чути, як рухаються за стіною меблі. Щоб забути про загиблих під час революції, чий стогін вперто нищить головного героя.
Бігти, щоб втекти від гомону залізного поїзда, де шумні пасажири не перестають торохтіти про безглузді речі. Тікати, допоки тиша не обгорне тебе теплою ковдрою, а молоко не торкнеться спраглих губ.
У поле, де білі вівчарки, схожі на ведмедів, віддають перевагу свободі. Де селяни молять про смерть, проте живуть, гнучи кістляві спини. Створити необхідне intermezzo, аби носити запах зеленої хвилі в одязі. І взяти перерву, щоб повернутись до життя, для якого ти створений.
Це неймовірно глибока новела про людей, які "в темноті жеруть один одного". Тікати, щоб повернутись. До зграї вовків, чиї очі міцно впиваються в серце, кому байдужі чиїсь інтереси. Звичайно, власне торохкотіння важливіше за тишу.
Від людей не втекти. Не втекти від галасу фабрик, від соціуму, що закував природу в залізо.
Проте взяти тимчасовий тайм-аут... Чом би й ні?
Слід набратись сили й наснаги, відчути тверду землю під ногами, підготувати себе до зустрічі з хижаками. А перед цим - вдосталь наспілкуватися з сонцем.
Бо хто знає, коли настане те наступне intermezzo.

Перечитавши цей твір, я ще більше впевнився в тому, що він заслуговує величезної уваги від читачів. Це стало, як кажуть, криком у тишу. Геніально обіграний неживими істотами на кшталт утоми, сонця, витвір стає ще більш живим у головах людей. Аж надто легко перенести дію новели на своє особисте життя, побачити в утомленому від життя чоловіку себе.

Буквально до кісток пробирає «Intermezzo» будь-кого. Автор створив розповідь із глибоким психологізмом, яскравим імпресіонізмом. Просякнута вона одночасно і любов’ю і ненавистю до всього людства, до його бюрократичних устоїв, до того «треба». І одночасно ми бачимо величезну прихильність до природи, її почуттів, краси.

Але насправді автор звеличує спокій, незламну природу, яка навіть і з плином часу, завдяки «турботливій» руці людини, не була таки знищена ніким. Йому набридли ті «партії», «громади», «обов’язки»…

Насправді важко мені піддавати критиці Коцюбинського, надто він затишний, надто показовий, надто гарний, що можливо було сказати хоч слово проти. Intermezzo – пауза, проміжок. «Intermezzo» -- справжнє щастя, яке народжене від спокою, яке тихо гойдається, як дитя в колисці, гімн самотності чи гімн природі? Важко сказати, певно, це одне і теж, бо природа тиха, безмовна, самотня у своїй перворідній красі.

З творами цього автора я знайома давно, але останнім часом він відкривається для мене з нового боку.
Імпресіонізм - напрям, у якому він писав більшість своїх творів, дещо своєрідний напрям у мистецтві, зокрема у літературі, і тому часом було важко читати його новели, але я впоралася.
Автор пересипав свій твір метафорами, іноді потрібно здогадуватися, що він має на увазі. Це додає особливості та неповторності його стилю та манері написання.
Кожному час від часу потрібно перепочити, зібратися з думками і подивитися на все з іншого боку, тому сві ми іноді намагаємося втекти від усього, навіть від самих себе. Це корисно... Ліричний герой доводить нам, що життя складна річ, яка потребує твоєї енергії та сили, але її не хвилює, де ти будеш ту силу брати. Саме в таких випадках не має кращого лікаря ніж український степ...
P.S. Такий каламбур думок у мене залишився після цієї новели.

Для себя сделала открытие - классику нужно перечитывать, хотя бы раз в 10-ти летие. Что-то больше, что-то меньше - не суть важно. Впечатления со школьной скамьи от новеллы остались, как бы так сказать, порхающими, лёгкими - поля, луга, жаворонки, свобода, ветер, солнце, небо. Ах, импрессионизм - это так изысканно!
И как же всё изменилось теперь. Импрессионизм по прежнему любим, но теперь чувства обострены, они могут ощущать не только лёгкость, но и тяжесть. Я смогла увидеть и железную руку города, и человеческое горе. Как же этого не было заметно раньше? Где прежняя лёгкость бытия? Риторический вопрос. Впрочем, вкус, как от сочной спелой сливы. Мне нравится.