Intermezzo

...життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже.

Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...

Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.

Затулю вуха, замкну свою душу і буду крисати: "Тут вхід не вільний!"

"Найближча людина готова продати".

Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає.

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.