Князь Єремія Вишневецький

Багато панів зго­ди­лось на зго­ду й мир з ко­за­ка­ми. І ко­ли б їх дум­ка здійсни­лась, мо­же б Польща не впа­ла так швид­ко і ще сто­яла б дов­го й дов­го.

Князь Єремія був «упер­тий, як ру­син», як ка­же при­каз­ка, бо й справді він був ру­син.

Львівський архієпіскоп пи­сав тоді до од­но­го сво­го при­яте­ля па­на, що жовніри спус­то­ши­ли навіть ко­ролівські й шля­хетські се­ла, що се­ля­ни тро­хи не мруть од го­ло­ду, втіка­ють з сіл і йдуть світ-за-очі. Се­ля­ни в той час го­во­ри­ли: «це гарні наші обо­ронці, як во­ни се­бе звуть! во­ни зруй­ну­ва­ли на­ше доб­ро гірше, ніж ко­за­ки, кот­рих звуть своїми во­ро­га­ми».

- От те­пер «знай, ля­ше, що по Случ на­ше!» - го­во­ри­ли ко­за­ки, ота­бо­рив­шись над Случ­чю.

Вранці од давнього зам­ка, од па­ла­цу давніх слав­них князів Виш­не­вецьких не зос­та­лось і приз­на­ки.

Смутно ста­ло в виш­не­вецько­му па­лаці. Страшні звістки до­хо­ди­ли до Гри­зельди сли­ве щод­ня. Кри­во­но­сові за­го­ни бра­ли панські зам­ки, руй­ну­ва­ли па­ла­ци, взя­ли Ко­рець, взя­ли Ме­жиріч, виріза­ли там усіх жидів та по­ляків, за­во­юва­ли Ме­жибіж, маєтність Се­нявсько­го, але не зруй­ну­ва­ли зам­ка й не за­че­пи­ли панів, бо Се­нявський мав лас­ку в ко­заків: він не за­во­див ні унії, ні ка­то­лицької віри й ніко­ли не зо­би­жав ко­заків.

На неї впер­ше на­пав страх, най­шло ка­ят­тя, що во­на по­ко­ха­ла та­ко­го страш­но­го чо­ловіка, по­ко­ха­ла страш­но­го ка­тю­гу Ук­раїни: їй ста­ло ду­же жаль тих без­щас­них не­мирівців, тих ста­рих за­по­рожців, за­мор­до­ва­них кня­зем в Не­ми­рові.

- Овва! Оце га­разд! - ска­зав Кандзьоба, хи­мер­но вхо­пив­ся ру­кою за що­ку, - ма­ленька руч­ка, а та­ки нівро­ку дош­кульна та за­маш­ненька, ма­буть тим, що двічі хрес­ти­лась, двічі на дві віри при­ся­га­лась.

Виш­не­веч­чи­на вже підня­лась. І сум, і ту­га, й лютість об­гор­ну­ли Єреміїну ду­шу. Він те­пер на свої очі ба­чив, що по­ми­лив­ся, що не ту­ди поп­рос­ту­вав, ку­ди йо­го нап­рав­ля­ли довгі по­коління слав­них предків. Він ніби на свої очі по­ба­чив, що зап­лу­тавсь і ду­же зап­лу­тавсь в шар­па­нині та в зам'ятні.

- Цей не­чес­ти­вий князь ку­ди йде, то ли­хо ве­де за со­бою на Ук­раїні, - про­мо­ви­ла тітка Мав­ра зго­дом, ви­со­ву­ючи гор­щик з печі. - Де сту­пить йо­го зак­ля­та но­га, там не­на­че бур­хає з землі дже­ре­ло крові та сліз. Впа­ло йо­го око на те­бе, і ти то­неш в сльозах, ще й мо­же не­за­ба­ром по­то­неш в крові.

Я і кня­жо­го, але й ко­зацько­го ро­ду і люб­лю ко­ха­тись, як ко­зак і по-ко­зацьки. Я князь і прос­так-ко­зак. Та­кий вже я зро­ду на вда­чу.

«Невже це я по­чи­наю лю­би­ти то­го страш­но­го кня­зя, то­го Єремію, що вби­вав та ніве­чив ко­заків, про­ли­вав ріка­ми ук­раїнську кров? Нев­же це моє сер­це за­ра­зи­лось од йо­го га­ря­чих уст, од пал­ко­го ко­хан­ня?» - ду­ма­ла То­до­зя, пог­ля­да­ючи у вікон­це на ви­сокі го­ри, де за лісом ма­нячіли баш­ти кня­жо­го зам­ка.

Дівча­та, не­зу­гарні до тієї ро­бо­ти, по­нап­лу­ту­ва­ли уся­кої нісенітниці у взірцях, Гри­зельда зга­да­ла про То­до­зю і пок­ли­ка­ла її й кількох ко­за­чок, котрі бу­ли зу­гарні ви­роб­ля­ти ки­ли­ми. Це про­мислівство бу­ло тоді ши­ро­ко роз­пов­сюд­же­не на Задніпрянській Ук­раїні. Ки­ли­ми на Ук­раїні за­ку­по­ву­ва­ли тоді навіть в Моск­ву і до дво­ру мос­ковських царів.

Тоді ще не бу­ло при­каз­ки, що гість на пер­ший день - зо­ло­то, на дру­гий день - срібло, а на третій - мідь та й к чор­ту їдь. До міді в їх дійшло, у ве­ли­ких тодішніх панів, аж че­рез де­ся­ток днів.

- Треба вби­ти на смерть оте, що ви­ни­кає в ко­зач­чині, оті їх ра­ди, оті давні віча, той дур­ний хлопський давній са­мо­ряд. Ми, па­ни, по­винні бу­ти для їх і са­мо­ря­дом і уся­кою уп­ра­вою, як вже ста­ло­ся в Польщі. Ми, маг­на­ти, по­винні взя­ти до своїх рук увесь са­мо­ряд на Ук­раїні і не ви­пус­ка­ти йо­го до за­ги­ну, - ска­зав зго­дом Виш­не­вецький з та­ким за­па­лом, що аж крик­нув і тим тро­хи зля­кав Гри­зельду своїми страш­ни­ми чор­ни­ми очи­ма.

Між військо­ви­ми шлях­ти­ча­ми сли­ве по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­ної ук­раїнської хо­дач­ко­вої шлях­ти. Але усі во­ни слідком за своїм при­вод­цем кня­зем швид­ко зміни­ли свою ук­раїнську мо­ву на польську.

Усе то бу­ли князі та маг­на­ти: князівна Ост­рожська, доч­ка воєво­ди во­линсько­го, її брат князь Ост­рожський, князі Зба­ражські, всі во­ни бу­ли уну­ки пра­вос­лав­но­го кня­зя Кос­тян­ти­на Ост­рожсько­го, вже по­ка­то­ли­чені й спо­ля­чені...