Українське село. Хата, з димаря якої крадькома тікає солодкий білий дим. Сільський голова та голова колгоспу на повний шлунок грають в шахи.
А за вікном чи то люди, чи то зомбі, що тиняються по селу, керовані лише інстинктами та рефлексами. Ці створіння іноді обступають вищезгадану хату, вдивляючись мертвими, впалими очима у білого втікача.
Інколи, від гри в шахи відволікає стукіт, що лунає з вулиці. Це ті ж створіння йдуть вулицею тримаючи в руках тарілки й ложки. Біля їх ніг котиться людська голова пошматована псами. А вони, переступаючи щось на штиб людських мумій, йдуть повз будинки в яких знаходять ті, що також чують цей стукіт наче примару. Інстинкт кличе приєднатись до тієї ходи, однак їх тіла прикуті до печей та підлог. В одній з хат є той, кого оминув цей полон, однак він надто зайнятий. Зайнятий тим, що варить в казані свого молодшого брата.
І це лише частка і лише в одному з багатьох сіл. Всю аналогічність в інших населених пунктах бачили лише птахи, а автор повісті вирішив більше не мучити себе та читача.
Скажете антиутопія чи постапокаліптичне майбутнє? Аж ніяк. Недавнє минуле. Сьогодні, 23 листопада 2013 року, 80-ті роковини Голодомору 1932-1933 років в Україні.
22 понравилось