Справа Аляски Сандерс

Третя книга циклу про Маркуса Ґольдмана трохи краща за попередні: автор трохи набив руку, став менше драматизувати драматичну драму, його герої стали менш комічними та й ситуації вже не такі абсурдні, які були описані в першій і другій книжці.
Але, звичайно, зовсім без абсурду не варіант:
"Ми їли кінчиками вуст, бо пальцями торкалися одне одного." Навіть важко уявити, як це їсти кінчиками вуст, хіба вуста мають кінчики, може в них хоботи були - не знаю.

Ну і просто якісь недоладні припущення:
"Патриція Відсміт вбрана була просто, але можна було вгадати, що її футболка ручної роботи, а кросівки коштують чотириста доларів." Футболка ручної робити - яка це? І навіщо це писати, якщо навіть не пояснюється читачеві.

Автор все ще оргазмує від свого Маркусика, але вже не так активно, як раніше. Маркусика знають по всій Америці, при чому в обличчя, хоча він написав лише 2 книги. Знають його навіть у маленьких містечках, де є лише одна кав'ярня. І не просто знають, а постійно впізнають і захоплюються. А тепер чесно: чи багатьох письменників ви знали в обличчя у 2010 році, особливо якщо в них на рахунку було лише 2 дві книги?

Бісили оці постійні спогади про братів (ну хоча б не нив про "Драму") і про Гаррі.
Гаррі - ще той фрукт, пустопорожній персонаж, ще одна королева драми після Маркусика.
"...успіх — це форма недуги. Вона псує поведінку. Публічний успіх, слава, себто те, як люди на вас дивляться, впливають на вашу поведінку. Вони забороняють вам жити нормально. Але не бійтеся: оскільки успіх це — недуга, то, як і всі інші хвороби, він виробляє власні антитіла. Він бореться сам проти себе у власному організмі. Тим-то успіх — це запрограмована поразка."

Гаррі Квеберт - недороблений Йода, який навіть своє життя не вмів впорядкувати: то заздрив, то чекав, то крав романи, то саботував написання роману, то ховався, то своїх всратих чайок підкидав в готелі, то не хотів дружити, то хотів — але він постійно хоче наставляти Маркуса. А Маркус, як побите собаченя, попри те, що Гаррі виявився поганим письменником і таким же поганим другом, завжди хоче, щоб той його повчав. Фейспалм.

Напарник. Перрі трохи менше бісив, аніж ті двоє. Тим не менш, його лінія прописана погано. Його дивні стосунки з дружиною (побачив в кафе з босом - все, зрадонька; через місяць трауру більше і не згадував про неї, хоча вона померла через переживання за його старе поліційне діло), таке щось.

"Хтось від самого початку розслідування скерував нас хибним шляхом" — як на мене, то це відмазка поганих детективів, а ще відсутність відповідальності та професіоналізму: винен будь-хто, але не детектив, його хибно скерували.
А може виною є поспішно зроблені висновки щодо вбивці?

Сюжет закручен на повну. Кожен герой має по одному-два скелети в шафі (а у Аляски — цілий осуарій).
Загалом склалось враження, що на перших двох романах автор набивав руку, романи чернетки, бо тут прописані дуже подібні персонажи: два брати - два друга, що товаришують-ворогують; така невинна закохана Нола - така ж невинна і закохана Аляска, що навертіла якоїсь дурні, наробила всім проблем, та ще й сама по тупості загинула.

Я купила всі три романи циклу одночасно, тому довелось всі їх читати. Третя книга явно краща, але всеодно дешевенька. Продовжувати цикл не планую.