Бальзак гений прописывать человечесий характер, однако он много оставляет за ширмой. Текст невероятно сложный, пробираться через слог - отдельнай мазахизм. Сюжет нагромажден несколькими повествовательными линиями. Это история в истории.
Отец Горио живет в дешевом пансеоне для отбросов общества, однако своих дочерей он пристроил в выший свет. Они изредко его навещают, чтобы папочка помогал им с финансами. Узнав об этом, сожители пансиона начинают шептаться за спиной папаши Горио, а некоторые подумывают, как провернуть аферу.
Произведение в конце вызвало жалость у отцу Г., из-за любви к дочерям он готов отдать всё. Но тут вспоминаешь его прошлую жизнь при дворе и пониманшь, что: а может он заслужил? Судьба Горио - судьба шекспировского Лира.

«Батько Горіо» – роман-трагедія від майстра натуралізму Бальзака. Варто зазначити, що він є одним з його кращих романів завдяки майстерності оповіді і художнім прийомам. Бальзак – майстер деталі.
Що ж, традиційно варто почати з короткої оповіді сюжету. Початок ХІХ століття. У занедбаний пансіон «Пані Воке», що знаходиться на вулиці Нев-Сент-Женев´єв, що у Парижі, оселяється старий вермішельник. Це був такий собі прихисток для тих, хто не міг оплачувати проживання у нормальному житлі.
Поступово з «найрозкішніших» апартаментів у цьому бридкуватому пансіоні він оселяється у все більш і більш скромних. Господиня пані Воке та пожильці дивуються цьому та ще й кепкують з нещасного старого, думаючи, що дві гарненькі панянки, що часом навідуються до нього є його коханками, і що Горіо втратив глузд, вирішивши економити на собі, щоб не відмовлятися від утіх з молодими дівчатами. Згодом виявляється, що вони є його дочками. Тут у мене почали закрадатися якісь сумніви щодо його потрібності та щодо справжності любові його дочок.
З розвитком роману розумієш, що більше любили того, хто мав більше грошей, що усім на світі керують ті ж гроші. Не гребували торгувати і почуттями, такими як любов, честь, повага чи вірність.
Горіо до останнього вірив, що дочки люблять його так само палко, як і він їх, адже повністю присвятивши своє життя їм, він очікував на доброту і щирість з їх боку. А ті віддячили тим, що дозволяли йому відвідувати їх лише рано вранці, зайшовши крізь чорний вхід, соромилися його імені, не їздили з ним на прийоми, а все тому що він – вермішельник. Горіо марнів на очах: «Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, якому можна було дати не більше сорока років, високий, повний, веселий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих,— перетворився на сімдесятилітнього дідугана, тупого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, вицвіли і вже не сльозилися; здавалося, що з червоної крайки їх сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у других».
Діти Горіо безжалісно оббирали його: не маючи щастя у шлюбі, вони заводили коханців, які не приносили нічого, окрім як душевного болю та боргів, за які був вимушений платити Горіо через душевну свою доброту. О, сліпа батьківська любов!..
Найбільше з усього мені запам’ятався момент, коли Горіо розпитував юнака на ім’я Растиньяк, про якого я розповім вже зовсім скоро, про своїх донечок: як вони були зодягнені, про що говорили, що пили та їли: «Сусіде,— сказав він,— я бачив пані Дельфіну. [...] — Розкажіть же мені про неї,— попросив він. [...] Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Старик лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватним покривальцем, зшитим із шматків старого одягу пані Воке. [...] Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була на найпохмурішу тюремну камеру. [...] — Боже мій! Ви з нею розмовляли, що ж вона переказувала мені? «Нічого»,— подумав Ежен, а вголос відповів: — Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок. — На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам прекрасних снів. А для мене ваші останні слова — здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою. «Бідолаха,— думав Ежен, лягаючи спати.— Він зворушив би і кам´яне серце. А дочка його дбає про нього не більше, ніж про турецького султана».
Як ви вже мабуть здогадалися, це не єдина сюжетна лінія у романі. Бальзак описав не лише страждання батечка Горіо, як його називали мешканці пансіону, який, як-то кажуть, «из князи в грязи», але й на контрасті з цим – історію молодика Ежена Растиньяка, жителя півдня, який розчищував собі шлях нагору, пізнаючи всі брудні та бридкі таємниці парижан, не гребуючи випробовувати їх у дії. Він палко жадав зрозуміти систему, долучитися до неї: спершу, одружитися з грошима, а вже потім шукати кохання, при цьому дотримуватися вірності
– необов’язково.
Растиньяк належить одночасно і до буржуазного, і до провінційного світів.
На перший погляд, вони кардинально різняться один від одного, між ними точно є нездоланна прірва, але у Бальзака чітко відчувається, що ніякої безодні немає, оскільки авторові вдалося влучно продемонструвати, що ці два світи поєднані саме внутрішньо, як це видно на прикладі Растиньяка.
Хоча він і здавався мені досить милим юнаком, незважаючи на його метаморфози зі скромного студента у безжалісного спокусника, він зміг вистояти проти системи та навіть кинув їй виклик: «Ну, тепер побачимо, хто кого!» Продовження історії життя Растиньяка ми спостерігаємо у наступних романах циклу «Людська комедія».
Доньок батька Горіо навіть не хочу обговорювати, тому що, власне кажучи, їх прекрасно характеризують ці слова: Бідні Лицемірні Дурепи-Аристократки. Більше додати просто нічого.
Ось такий-то він, світ Бальзака. Аж занадто реалістичний, але у цьому-то і полягає весь мсьє Бальзак: прискіпливий інтерес до деталей і маніакальна жага грошей. Навіть якщо доведеться йти по головам. Навіть якщо і зруйнувати чиюсь долю. Навіть якщо і вбити. Життя людини – безцінь. Хіба воно чогось вартує? Ось те, до чого і апелює Бальзак! А конкретніше до того, що роман у даному випадку є антиприкладом моделей життя, використання яких згубне. Він, прямо-таки, кричить: ось, що буде, якщо жити аморально! Не наслідуйте цих бідних людей! Зупиніться! Невже ви забули, що таке Любов?..

Всю книгу рыдала, настолько жаль мне этого милого старичка, чья любовь была настолько безграничной, безответной, что сделала его слепым. Чувствовала постоянное раздражение за вот такую любовь, ну как можно до такой степени "любить" своих дочерей ,что позволять им просто пользоваться "бедным папой" ,ну не смогут они уже быть настоящими людьми- бескорыстными, любящими за просто так, чувствующими чужое горе. Шикарная книга ,которую должен прочесть каждый, чтобы понимали, принося себя в жертву своим детям вы не делаете их лучше, вы убиваете в них любое начинание и зарождение "человека"

У нас что, принято считать классикой произведение, где ужасно жизненно обличаются пороки и грязь человеческого существа? Произведения, в которых все так мрачно, и катиться только дальше вниз по наклонной? Да, кому-то удается писать об этом с юмором, кому-то с обличением, кому-то с надеждой. У Бальзака нет ни того, ни другого, ни третьего. О, я ничего не говорю, прекрасно пишет. Нет, правда, интересно. Внутри сюжета все ок, поступки, характеры - мастер. А вот смотришь со стороны, так сказать, находясь вне сюжета - так и хочется спросить, ну нафига, Локи? Да, показал низость нравов, темноту человеческой души... и? Ради самого факта показать? Показывал грязь, чтобы показать грязь?
Но оставим в стороне глубокие философские идеи и вопросы о смысле бытия, внутри сюжета ничего не скажу, прекрасен, да. Может, я снова окажусь не в мейнстриме (но я верю, что у меня есть единомышленники), но елки зеленые, это Горио то идеальный отец? Да упаси боже детей от таких "идеальных" отцов, от этой удушающей родительской любви. Эгоист абсолютнейший в худшем смысле этого слова, слепой, который не видит ничего кроме себя и собственной "любви". Чего удивляться, что дочери у него такие же? Они же его дочери, в конце концов.
Если кого и жаль в этой истории, так это Бьяншона и Растиньяка. Первый так вообще совершенно случайно попал, а второй просто эталонный романтический герой, ему положено попадать. И еще один. Его не жаль, он просто хорош зараза. Вотрен, конечно. Увы, увы, моя давняя слабость. Ничего не могу поделать, в художественном изображении люблю обаятельных романтизированных маргинальных личностей. Если у Бальзака еще есть романы, на страницах которых появляются Растиньяк и Вотрен (особенно последний), я буду читать дальше. Мне интересно, чем они закончат. Т.е. да, я не верю, что события этой книги для Вотрена были финалом:)