Я (РОМАНТИКА)

Це була дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

Я - чекiст, але я i людина.

Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.

І спалахнуло:

— невже я веду її на розстріл?

Що це: дійсність чи галюцинація?

Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

...Шість на моїй совісті?

Ні, це неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

— Тьма?

І я здавлюю голову.

Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.

Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю
города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

...а гроза росте, і мої мислі - до неможливости натягнутий дріт.

Я входив у рольТуман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни...

І я, главковерх, чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

І, я, зовсім чужа людина, бандит-за одною термінологією, інсургент- за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву.

Здається, Толстой говорив, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що найважче їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу...

Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —

— "розстрілять",

завше мнеться, завше розписується так:

не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.

...закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:-роз-стрі-лять!.. ...але я повертаюсь і бачу - прямо перед мною стоїть моя мати, моя печальна мати, з очима Марії.

...Я оостовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима

«Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?»

«І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.»