Цитаты из книги Русалочка

«От би вона розсердилася, якби побачила їх! — подумав Маленький принц. — Вона б страшенно закашлялся і вдала, що помирає, аби лишень не виглядати смішною. А мені довелося б доглядати за нею, як за хворою, адже інакше вона і справді б померла, аби лише дошкулити мені…»

«Яка дивна планета! — Подумав Маленький принц. — Зовсім суха, вся в голках і солона. А людям бракує уяви. Вони тільки повторюють те, що їм скажеш… Вдома у мене була квітка, моя краса і радість, і вона завжди говорила до мене першою».

«З такої високої гори я відразу побачу всю планету і всіх людей». Але побачив лише скелі — гострі і тонкі, як голки.

— Люди? О, справді… Їх лише, здається, всього шість або сім. Я бачила їх багато років тому. Але де їх шукати — хто ж тепер скаже. Їх жене вітром. У них немає коренів, це дуже незручно

— Мені шкода тебе, — продовжувала змія. — Ти такий уразливий на цій Землі, жорсткій як граніт. Того дня, коли ти засумуєш за покинутою планетою, я зможу тобі зарадити. Мені це під силу…

— А де ж люди? — знову заговорив нарешті Маленький принц. — Адже у пустелі самотньо…
— З-поміж людей теж самотньо, — підмітила змія.

Дорослі вам, звісно, не повірять. Вони вважають, що вони займають дуже багато місця. Вони здаються самі собі величними, як баобаби.

Як перевіряють? Йдуть і дивляться?
— Е-е, ні. Це занадто складно. Вимагають, щоб мандрівник надав докази. Наприклад, якщо він відкрив велику гору, нехай принесе з неї велике каміння.

«Можливо, ця людина і спраді недоречна. Але не така недоречна, як король, честолюбець, ділок і п'яничка. Його праця несе бодай якийсь глузд. Коли він засвічує свого ліхтаря — то немов народжується ще одна зірки або квітка. А коли він гасить ліхтар, то зірка чи квітка ніби засинають. Чудове заняття. Це справді корисно, бо гарно».

А я людина серйозна. Мені мріяти ніколи.

— Що це ти робиш? — запитав Маленький принц.
— П'ю, — похмуро відповів п'яниця.
— Навіщо?
— Щоб забути.
— Про що забути? — поцікавився Маленький принц. Йому стало шкода п'янички.
— Хочу забути, що мені соромно, — зізнався п'яничка і похнюпився.
— Чого ж тобі соромно? — запитав Маленький принц. Йому дуже хотілося чимось зарадити бідоласі.
— Соромно пити!

Самозакохані люди глухі до всього, крім хвали.

Від кожного треба вимагати те, що він у змозі виконати.

Настав час стерпіти двох-трьох гусениць, якщо я хочу познайомитися з метеликами. Вони, мабуть, чарівні.

Моя вина, що ти цього не знав. Та це не головне. Ти просто був дурненький, так само як і я. Спробуй знайти свою долю… Облиш цей ковпак, він мені більше не потрібен.

Треба було судити не за словами, а за справами. Вона дарувала мені свій аромат, осявала моє життя. Мені не слід було тікати. За цими жалюгідними хитрощами я мав вгадати ніжність. Квіти так непослідовні! Але ж я ще був дуже молодий, я ще не вмів любити.

Ніколи не треба слухати, що кажуть квіти. Треба просто дивитися на них і дихати їхнім ароматом. Моя квітка напоїла пахощами всю мою планету, а я не навчився цьому радіти. А розмови про пазурі та тигрів… вони б мали зворушити мене, а я розгнівався…

Вона не бажала явити себе світові скуйовдженою, наче самосійний мак. Вона хотіла з’явитися в усій своїй красі. Так, це була неймовірна кокетка! Таємничі приготування тривали день у день. Нарешті якось вранці, ледь зійшло сонце, квітка розкрилася.

Якщо ти любиш квітку — єдину, якої більше немає на жодній з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і відчуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «десь там живе і моя квітка…» Та якщо баранець її з’їсть, це те саме, коли б усі зірки разом погасли! І це, по-твоєму, не має значення!

Квіти слабкі. І простодушні. І вони намагаються додати собі хоробрості. Вони думають, якщо у них колючки, їх всі бояться…