…
— Знаєте, – кажу, – я себе почуваю як ріка.

Кому из моих знакомых можно сдать бюст Молотова? Вот так и определяется уровень среды, в которой ты прибываешь, так и не иначе.

Коли я стану дорослим і мені буде 64...

– Да, – кажу, – ажэнішся зь якой-небудзь піянерважатай. Народзіце тузін дзяцей.
– Ну, не, – кажа Карбюратар. – Толькі не дзяцей.
– Чаму?
– Ня ведаю, – кажа ён, – ня ведаю. Не хачу, каб яны ўсё гэта бачылі, разумееш?
– Ну, ты ж бачыў гэта ўсё?
– Вось таму і не хачу.

Насамрэч усе бомбы падзяляюцца на дзьве катэгорыі – тыя, якія кідаеш ты, і тыя, якія кідаюць у цябе.

Трэба ж так, думаю, жывуць сабе людзі – без антэнаў, без перадатчыкаў, без савецкай улады, нават без нумароў на будынках

Так можна гаварыць бясконца, ён мантрамі нейкімі гаворыць, начытаўся Энгельса і не ўспрымае нармальнай інфармацыі, гэтыя новыя камуністы, у іх свой замарочаны дзэн, так вось проста ня ўедзеш, а ўедзеш – ня выедзеш, будзеш прабуксоўваць у глыбокай раз’ябанай каляіне марксызму-ленінізму, не разумеючы, што да чаго.

Змінилась пам'ять - вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового пох*їзмуй незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.

Для того, аби перевірити виготовлений продукт, помісти маленьку крапельку на металеву поверхню і підпали. Якщо виживеш, то побачиш, що нітрогліцерин спалахує чистим блакитним полум'ям.

Я пробую собі уявити статевий акт електричних скатів. Виходить кошмарно — по-перше, — у воді, по-друге, навпомацки, а по-третє — тебе при цьому весь час б'є струмом!

—Спати? — питається Собака. — Знаєш, я зараз у такому стані, що просто боюся спати.
—Чому боїшся? — питаюсь.
—Я боюсь, що засну і просто не додумаюсь прокинутись, розумієш?

—Ну, все одно — сім'я. Такі речі, знаєш, вони насправді вставляють.
—Та нічого вони не вставляють, — кажу. я. — Я, звісно, нічого проти не маю — там сім'я, батьки, все нормально, я до цього нормально ставлюсь. Просто це насправді не так вже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять — сім'я, сім'я, а насправді всім по ***, збираються лише на похоронах і поминках, і все. Розумієш?

це кошмарно — ти сама закриваєш двері, через які міг би увійти до тебе Ісус (закривай двері, сказав він, до тебе може прийти кошмарний Джізус).

Блін, сам собі не вірю — жив як жив, чесно робив свою справу, нікому не заважав, нікого не підставляв, можливо, це і є дяка господня. Інакше як, як — просто не розумію, як так сталось, що до мене, просто до мене, безпосередньо, ось так взяв і підійшов чоловік, У ЯКОГО НА РУЦІ ЗОЛОЧЕНИЙ РОЛЕКС!!!

...всі, ясна річ, забувають про футбол і починають вболівати за наших на трибунах, команди теж більше переймаються бійкою, ніж результатом, цікаво все-таки, непередбачувано, тут на полі і так все було зрозуміло — хтось під кінець обов'язково гру зіллє, а там — бач, якась боротьба, прямо тобі регбі, он і пожежники вже по голові дістали, а тут і тайм закінчується і команди неохоче тягнуться в тунель...

ну, та друзі на те вони й друзі, щоби правити в грубий контактний спосіб твій соціальний статус

- Нарожаете кучу детей.

• Ну нет, только не детей.
• Почему?
• Не знаю. Не хочу, чтобы они все это видели, понимаешь?
• Ну, ты же все это видел?
• Вот из-за этого и не хочу. Лучше я пилораму построю.