Поміж сірих сутінків

Когда читаешь книги по типу романа Руты Сепетус «Между оттенками серого» нужно чётко отделять страну и власть в этой стране. Поэтому фразы типа «да русский народ такой» или «СССР ужасная страна» я не то что не желаю слышать, а это лишено всякой логики, потому что русскому человеку живущему в деревне или работающему на заводе вообще не нужны были ни литовцы, ни поляки, ни кто либо ещё, это были дела политики, в которую 90% населения страны не лезло и просто боялось лезть. Я не отрицаю того что это было, просто выводить это на какой-то спор? Ну зачем это надо, да и к кому претензии предъявлять? Ну вот смотрите в тот период по пакту Германия себе земли отхватила с позволения СССР и СССР себе земли тоже отхватил, о том хотят ли этого местное население никто не спрашивал. Понятное дело, что присоединение происходило против воли этих людей. И вот дальше у читателей почему-то начинается истерика о том, что в СССР жили убийцы и отвратительные люди, которые убивали жителей республик. Люди, во времена Сталина, если вы книги почитаете, сажали в тюрьмы не только жителей Литвы, Польши, Латвии, но и своих же русских граждан и в этой Сибири они были в одной куче. Поэтому обвинять надо не СССР и людей, которые там жили, а высшее руководство, которое у власти стояло и которое решение принимало. Поэтому даже если сейчас это всё будет признано, то к кому претензии? СССР сейчас не существует, требовать что-то от России это как-то бессмысленно, потому что в арестах и ссылках принимали участие жители разных теперь уже стран и к кому претензии предъявлять? Обвинить Сталина? Так он уже мёртв , найти тех людей что это делали? Вероятнее всего они тоже уже умерли или разъехались по всему миру. Требовать деньги? С кого? С России? Так Сталин извините вообще в Грузии родился. Да и не цинично ли это будет? Взять деньги и откупиться от своих родных. Самое важное в этом вопросе не споры и не обсуждения, а как сказала автор, сам факт, что это было. Важно это помнить, важно чтить память умерших, но не делать из этого поле боя.

Сама эта история достаточно тяжёлая в том плане, что здесь будет море жестокости и нечеловеческих условий и Лине, в какой-то степени тут ещё повезло, потому что у неё была мама, был брат, были люди, которые ей помогали и не давали сойти с ума. При этом это написано так, что здесь нет упрёка людям которые жили в России, здесь ненавидели исключительно Сталина и НКВД, при этом автор с огромной теплотой описывает местных женщин, тех же самых эвенков. Поэтому если рассматривать это вне контекста как историю тех, кто выживал в лагерях, кто всеми силами пытался выжить, конечно, история сильная.

Единственное что меня немного смутило, при таком раскладе событий, когда жизнь на грани жизни и смерти, как в конце автор оборвала повествование и сделала ну уж очень странный финал в виде чудесного спасения в виде доктора – проверяющего, который и полечил и наказал в один присест. И знаете, меня позабавила параноидальность автора на тему того, что в России она не дала согласия печатать книги в издательстве тесно связанном с правительством. Уважаемая Рута, в ваших так называемых "государственных" издательствах уже давным давно печатаются довольно странные книжечки и про президента и про его окружение и никто никого в застенки не утащил. Всё-таки автор отстала от темы того, что государственного в России почти ничего и нет. И книжку её спокойно и без цензуры напечатали бы, просто проставили 18+ и всё и на этом дело бы и закончилось. Про геев же в России выпускают, что бы тут не выпустить, учитывая что те же самые "Благоволительницы" переизданы и цензура убрана.

Заголовком рецензії вибрала цитату з книги, оскільки вона в повній мірі передає сюжет книги і повноту самообману.

Я довго сиділа над книгою, бувало набирала темп і думала що, ось ще трохи почитаю і закінчу, але відірвавшись, доводилось заставляти себе до неї повертатись. І не завжди мені це вдавалось, книга дуже важка, її тема болісна, вона проникнута слізьми, холодом, голодом, цинізмом (в певній мірі).
Весь жах цієї історії полягає в тому, що вона відбулась в найважчий для світу час - період 2 СВ. Тоді всім країнам Європи, а згодом не тільки Європи було важко, з’являлись табори для інтернування, концентраційні, проводилась мобілізація. Та й в цілому очі всіх були звернуті на дії Гітлера, на Союз мало хто зважав на заході Європи, а коли ті вступили в війну з Німеччиною і того більше, могли прости закрити очі на те що Сталін творив у Прибалтиці та на сході Європи.
Але навіть по закінченню війни ситуація не стала кращою, оскільки про депортацію не було загально відомо, ті хто залишилися в живих повернулись додому не одразу, і розказати свою історію вони не могли, загрожувало повернення до Сибіру.

Всю книгу ловила себе на думці, що я той лисий цинік-буркотун, пан Сталас, мені теж притаманна позиція: я маю знання і хочете ви того чи ні, я розкажу що є і як можуть розвиватися події. Надмірний реалізм із значною долею цинізму убиває всіляку надію у оточуючих і спричиняє лиш почуття ненависті.

Хоча книга сповнена болю, хочу закінчити виклад своїх думок позитивним висновком: поміж сірих сутінків вирує життя і лиш від нас залежить чим воно буде сповнене.

Часом важко поставити книжці якусь оцінку. Поміж сірих сутінків стала для мене проблемою в цьому сенсі, бо враження залишила надто неоднозначні.

Через неуважність, читаючи анотацію, я чомусь подумала, що це якісь автентичні спогади, записані автором. Окупація була, депортація була, звірства були, проте не було головних героїв як і самої історії. Кілька реальних постатей, все решта - фікція. Проблема в тому, що все, що мені доводилось читати про війну, концтабори, повстання і депортації було спогадами справжніх людей. Медальйони Налковської, Бабин Яр Кузнєцова, Zdążyć przed Panem Bogiem Краль та ін. Я вірила кожному слову, і знала що все відбувалось насправді. Рута Шепетіс розповідає про те, що було насправді, але я їй не повірила б, якби не знала історії.

Деяку вину я можу покласти на переклад, бо склалося враження ніби перекладали не з мови оригіналу, а з російської. Опечаток у виданні безліч: "Мене просто дрівець треба", пропущені крапки та букви і т.д.

Злочини НКВД, нелюдські умови і смерть на кожному кроці - все достовірно. Проте родина головних героїв, їхні стосунки і часом поведінка були вигадані і якісь несправжні. Я не могла позбутися цього відчуття на протязі всієї книги.

Тепер до плюсів. Досить легка мова, і невеликий об'єм дозволили прочитати Поміж сірих сутінків за один вечір. Незважаючи на мої уваги щодо достовірності, відірватись було важко, бо кортіло дізнатись що буде далі і чим все закінчиться. Роман не позбавлений оптимізму, бо герої весь час один одному допомагали, і навіть найгірші, здавалося б, вороги приходили на поміч. Скоріше за все авторка хотіла показати своїх земляків з якнайкращого боку, тому додала їм трохи героїзму. В реальності ж все значно приземленіше, кожен був, є і буде сам за себе. Проте більішсть людства ще не впала так низько, щоб полишити іншу людину в біді і будемо сподіватись - не впаде.

Сподобалось те, що головна героїня малювала. Це мене надихнуло і додало історії якоїсь піднесеності. А факт, що у результаті депортації і примусового ув'язнення у Сибіру, загинуло або втратило найкращі роки життя так багато видатних, талановитих особистостей, страшенно засмучує і змушує відчувати до кривдників ненависть. Адже постраждали не тільки литовці.

Безліч лишилось запитань. Оцінка середня, бо для мене книга слабенька. Але плюсів теж достатньо.
За обкладинку окремий плюс.

книга виявилась сильною, бо стільки сліз вилялось, і це лише за 2 дні
обкладинка гарна, шрифт вдалий
сподобався сюжет, і головний епіцентр - картини Мунка

звісно, книга дуже по-доброму написана
не було тої жорстокості словесної, хоча сльози викликані важкою долею героїв, та й загалом письменниця молодець

раніше читала про Світові війни з призми України, а цього разу через Литву

мій друг коли почув, що я ревіла над книгою про литовців, сказав, що краще б читала про українське горе
але ж насправді гірка доля побувала усюди

і це об'єднує нас
про це потрібно знати
пам'ятати

Під час тиші я чіплялася за свої зів"ялі мрії

Я какое-то время думала, какую оценку поставить.
Потому что с одной стороны автору удаётся вызывать ровно те эмоции, которые он запланировал, чего многие сейчас совершенно не умеют. Ну и плюс "нестандартная" тема. И вроде как хорошо и ладно сделано.
Но. Как обычно есть но, которое в данном случае перечеркнула многое безусловно позитивное. Была взята совершенно беспроигрышная тема (на заметку пытающимся обрести известность начинающим авторам: берёте кого-то бедного притеснённого, но, желательно, не очень затасканного, и делаете так, чтобы читателю было жалко героев. Читающие рыдают навзрыд. Профит). Слишком явные приёмы, слишком неправдоподобные иногда вещи. И неправдоподобны отнюдь не ужасы: в это-то я как раз поверить вполне могу. Неправдоподобны именно позитивные моменты, иногда проскакивающие в царящей темноте.
Не помню кто говорил о том, что искусство не должно играть на простых эмоциях реципиента, но это так.

Яке на смак для вас слово "депортація"? Всі ми знаємо. що за цим словом ховається історична подія, котра торкнулась певних народів. В першу чергу чомусь виникають думки про євреїв та кримських татар.
А от ця книга про балканські народи. Як радянський союз займався нищенням їхньої інтелігенції. Для України це не новина - ми обізнані з цим аспектом історії, а от читати про аналогічні події у Литві, Фінляндії, Естонії мені ще не доводилось. Примусовий вхід Литви до СРСР - це біль, сльози, страждання, злочинність і безкарність НКВД, розбиті родини, тріснуті мрії.
Історія від імені 15-річної дівчинки, яку одної ночі з родиною забирають з дому і із сотнею інших людей кидають в брудний потяг. Депортація. Що сталось з цими людьми? Як вони жили? Як вони ВИЖИВАЛИ? Тут описано все, що відбувалось з людьми ПІСЛЯ цього страшного слова ДЕПОРТАЦІЯ. Тяжка робота в таборі. Відсутність їжі, ліків, нормального сну. Постійне очікування чогось. І глибока, безпідставна, сліпа віра і надія, втіленням якої стала мати цієї дівчинки Елена. Настільки сильної і мужньою, люблячої жінки я не пам'ятаю в книжках. Її вмінню бачити світло, добро і знаходити для теплих вчинків час і сили навіть в умовах тотальної жорстокості треба повчитися кожному. Ця історія справді розчулила, зачепила і змусила ще довго листати архівні сторінки в інтернеті, вікіпедію та інші джерела на цю тему. Для мене від цієї книгою віє якось щирістю, правдивістю, сумним болем і смутком.
На краю світу опинялись лікарі, письменники, поети, вчені, вчителі. Як у "Смерті Сталіна": "Лікаря? А лікарів не лишилось. Всіх депортували". Що за країну вони прагнути побудувати, знищивши всіх думаючих людей!? Важко повірити в те все, важко сприйняти ту історію.

Рита Шепетіс "Поміж сірих сутінків".
Це 10 з 10.
Дві руки, які тримаються одна за одну, на одній руці свастика на іншій серп і молот, а поміж рук падає розірваний литовський прапор.
Після цієї книги я зрозуміла як багато я не знаю в нашій історії.Те що повинен знати кожний. Те що СРСР приховувало. 50 років страждання людей. Примусовий вхід Литви в СРСР .
Сюжет починається в вечорі 1941 року в Литві. В сімї Костаса Вілкаса.
НКВД увірвалось в їх життя, без запрошення. Сімя Вілкаса складалась з дружини Елени, 16-річної дочки Ліни, та 11-річного сина Йонаса.
СРСР увірвалось в життя Литви, щоб забрати найцініше і розділити депортацією половину Литви. Забрати у них домівки, сімю, життя...
Людей кидають в товарні вагони і як скота вивозять із Литви. В вагонах люди починають знайомитись і підтримувати одне одного. Саме тут Ліна зустріне свого майбутнього чоловіка. "Злодіі і повії" було написано на вагонах, котрі везли інтелегенцію Литовського народу. Кормили людей, лише коли поїзд зупинявся, відро води і відро баланди.У Вільносі вагони розчепили і чоловіків з жінками і дітьми назавжди розділили. Тижні дороги в маленьких, вузеньких вагонах. Шість тижнів людей в дорозі не кормили, так як поїзд не зупинявся, після місяців в вагонах сімю Вілкаса на машинах доправили до трудового табіра на Алтаї, де вони провели 264 ночі. Вони опинились в колгоспі, де повинні були вирощувати картоплю і буряки і за свій тяжкий труд отримували пайку у розмірі 300 грам хліба на людину. Саме тут розпочинаються майбутнє кохання Ліни та Андрюса. Два підлітка які опинились в цьому пеклі. НКВД примушує підписати документ, в котрому люди добровільно повинні признати, що вони злочинці і заслуговують на 25 років тяжкої праці. З часом люди звикають до голоду, тяжкої праці, приниження с боку радянских людей, вони разом, далеко від рідної землі, їх сімїї розірвані та розкидані по всьому СРСР. Ліна дізнається, що її батько живий і знаходиться в тюрьмі.І знову серед ночі оголошують список за яким частину людей перевозять.Люди в надії на допомогу Америки, та в Сталіна свої плани. Через кілька днів дороги сімя Вілкас опинилась біля Північного полюса.Трофимовськ. Ліс, сніга, морози і знову те лихе НКВД, котре не дає навіть житла, люди примушені будувати собі юрти, щоб хоч якось врятуватись від холоду. Знову тяжка праця, але люди вже втратили надію, сили та своє здоровя . Люди починають хворіти на тиф, дизентерію, цингу. Люди помирають.
Ліна та Йонас втрачають спочатку батька в тюрьмі, згодом і мати.
Але діти не втратили надію. Одна сімя заплатила своєю свободою за свободу іншої сімї.
Книга, котру повинен прочитати кожний.

Сказати що я проковтнула цю книгу буде неправильно, я пережила її разом з героями даного твору. Хтось скаже,що тема війни є безпрограшною, проте я не згодна з цим. Поміж сірих сутінків, як на мене це не зовсім історія про війну, а радше ,як люди можуть залишатися людьми, в період коли цілі народи стоять на колінах, і намагаються вижити будь якими способами, це історія про те, як в найпохмуріший день твого життя, коли здається тебе зламали і влада і життєві обставини, важливо віднайти те за що ти можеш вхопитися ,щоб не розчинитися в світі розпачу та зневаги. Для Ліни таким "якорем" стало малювання та люди заради яких вона повинна була жити, і які давали їй віру в те ,що коли-небудь настануть кращі часи. Твір який просто необхідно прочитати кожному, щоб знати яка ціна людського життя.

Бестселер The New York Times
• Перекладений 36 мовами та виданий у 40 країнах світу

П’ятнадцятирічна Ліна Вілкайте живе в щасливій освіченій сім’ї, у спокійному європейському містечку. Талановита дівчинка збирається стати художницею і передчуває радісні зміни в житті. Але доля вирішує інакше — і ось її рідну Литву, її затишний Каунас анексовано Радянським Союзом, а Ліна та її сім’я, як і багато литовців, опиняється в брудному ешелоні для депортованих, який рухається в східному напрямку. Героїня, яку зачаровують тривожні картини Едварда Мунка, опиняється в моторошному світі, призначенням якого є зруйнувати людське обличчя того, хто мав нещастя туди потрапити. Що чекає на дівчинку, її рідних і друзів між сірих тонів Сибіру і Заполяр? Авторка писала роман, беручи за основу дійсні спогади литовців, які пережили радянську депортацію.

У 2012 році роман «Поміж сірих сутінків» став фіналістом престижної премії Carnegie Medal. Авторитетні видання The Wall Street Journal та Publishers Weekly у 2011 році визнали твір «кращим для молоді». Книга стала фіналістом багатьох європейських премій, а також одним з головних претендентів на Sakura Medal в Японії. У США роман включено до шкільної програми у 21 штаті.