Алхімік

«А коли я часом скаржуся, то я ж людське серце, і мені це властиво. Всі ми боїмося здійснити наші найзаповітніші мрії: нам здається, що ми або недостойні, або не зуміємо їх втілити. Ми, людські серця, завмираємо від страху, коли чуємо про за­коханих, що розлучаються назавжди, про хвилини, які могли стати щасливими, але не стали, про скар­би, що могли бути знайдені, але так і залишились похованими в пісках навіки. Бо коли таке трап­ляється, ми страждаємо».

— Зрада — це удар, якого не чекаєш. Якщо знаєш своє серце, йому не вдасться зрадити тебе.
Бо ти знатимеш усі його мрії й бажання, а значить, зумієш із ними впоратися. А втекти від свого серця ще ніхто не зумів. Ото краще слухай його. Тоді не буде несподіваного удару.

Немає потреби розуміти всю пустелю:
одної піщинки досить, щоб побачити всі чудеса Творіння.

— Є лише один шлях пізнання, — відповів Алхімік. — Діяти. Всього, що потрібно, тебе на­вчила мандрівка. Залишилось єдине.

— Якщо те, що ти знайшов, зроблене з добро­го матеріалу, то ніяка порча йому не загрожує. І ти сміливо можеш повертатись. Якщо ж то був тільки миттєвий спалах, ніби народження зірки, то, повер­нувшись, ти не застанеш нічого. Зате ти побачив сліпуче світло. Значить, варто було пережити й таке.

Так ти ніколи й не зрозумієш, що любов не може перешкодити людині йти за покликом Судьби. Коли ж трапляється, що перешкоджає, значить, любов була не справжня, не та, що гово­рить Загальною Мовою.

Бо в оазі тебе тримає страх — ти боїшся, що більше сюди не повернешся.

Проте Сантьяго розумів головне: у всякій справі рішення — лише початок. Коли людина на щось зважується, робить вибір, вона ніби пірнає в стрімкий потік, який ще хто знає куди винесе.

«Коли чогось по-справжньому захочеш, Всесвіт буде дбати про те, щоб твоє бажання збулось», — так казав старий Мельхиседек.