Жовтий князь

В районі, куди добувся з іншими, жовтіли установи в кам’яницях. Брама величезного подвір’я тримала напис: «Союзхліб», і дивувала хлібороба страшенно. «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, - який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?»

І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів — дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі, кормити дітей і одягати.

Бог дужчий — всім на небесних терезах змірить, що заслужили.

«…Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго»

В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять.

Ніхто не думай допитувати суди Божі… Кожен знай одно: чи власні гріхи прощені? — бо кожен осквернився.

Чи будуть гідні жити в Царстві такі непрощаючі, що вносять злобу і роздор? Ні! Ніяк і ніколи! Бо в небі — тільки згода і мир, тільки любов і прощення, тільки радість блаженних.

Ми кажем, чого любити сусідів, коли кривдять? Так тоді ж любов справжня! Бо чого варта, якщо — на обмін для рівної плати, мов гроші.

Катранникові видно в вікно: стоїть підвода, кінь зіпрілий — на прив'язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи… «Вже ми — як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович. — Прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим».

От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний.