Це коротке довге життя

Найстрашніше у світі — це байдужість, під її покровом, як у зміїному кублі, яке обходиш, гидливо морщачись, розкрадались або знищувались чесноти нації, її здоров'я фізичне і моральне, гідність і культура, усе розчинилось у брехні й байдужості, і ніде ні від чого не можна сховатись.

...не можна бути щасливим серед нещасних.

Чи багато треба для щастя? Ні. Головне — повірити в себе.

...любов — це віра в те, що твоя радість і твій біль — на двох, коли в долі обох нема судді. А чарівна самоомана — то закоханість.

Усе ж таки покохати одне одного — ще не означає зрозуміти.

Не згадувати — не значить не пам'ятати.

Ох, ця доля! Чому вона прирікає людину блукати її стежками замість спинити, відвернути шалене прагнення бігти вперед, полишаючи за собою найкращі миті свого життя й незабутні зустрічі, щоб побачити коли-небудь усе пережите тільки в спогадах?

Люди дорослішають не тоді, коли їхні тіла старіють: можна дійти літ тілесно, а в душі лишатися дитиною.

Невже життя — це тільки мить, збагачена емоціями і власним відчуттям себе?

Люди в селі — як родичі: вони хоч і мають різні долі та норови, але живуть, ніби в долонях землі, зливаються з природою в праці й піснях, спливаючи кров'ю та слізьми, поєднуються в горі, а все ж кожний з них залишається неповторним, особливим, унікальним.