Це коротке довге життя

Щоденники… Скільки всього на їхніх сторінках! Радість і сум, талан і безталання, щастя і злигодні, злети і падіння. Читаючи їх, наче мандруєш у часі та просторі, проживаючи нове життя разом із родиною діда Хоми, яка розділила весь біль, що припав на долю України. Таке довге і таке коротке життя…

Жанры

Рейтинг LiveLib

3,7

14 оценок

5
29%
4
50%
3
0%
2
14%
1
7%

Ваша оценка

Прочитали 17Хотят прочитать 18

Рецензии

SaganFra
19 января 2016
Ця книга немов різнокольорове намисто із життєвих історій нанизаних на нитку історії України. На долю кожного героя книги вплинули тим чи іншим чином події двадцятого і початку двадцять першого століття. Революція 1917 року, радянська окупація, колективізація, голодомор, Друга Світова Війна, табори, примусові роботи в Німеччині, депортація, наївні сподівання на світле соціалістичне майбутнє, здобуття Незалежності, тяжкі дев’яності, перший Майдан, другий… і знову війна… Всі ці події як кільця ланцюжка, що не перервати, не скинути з себе не вдається. Повторюються поневіряння людей, розпач, лишається стійка надія на краще майбутнє вже не для себе - для дітей.
Постать автора для мене нова в літературі. Ірина Бондарук народилась 24 січня 1942 року в станиці Вознесенській Краснодарського краю (в евакуації). Писати почала в 2010 році. Проживши таке «коротке довге життя» їй, певно, є що сказати. Недаремно ж ця книга має значну автобіографічну складову (мені так здалося), включаючи в себе і щоденникові записи далекого родича письменниці і його заповітне слово – опублікувати чи то оприлюднити. Сама книга розгладжується, немов столітній дуб, багатьма гілками людських історій. Любов, дружба, кохання, страждання, пошуки свого місця в житті, та попросту намагання вижити в тій чи іншій ситуації. Книга просочена історією нашої країни, що проходить через кожне життя героїв книги. А їх тут так багато! Кожен – особистість та шукач правди та справедливості.
Останні розділи книги присвячені сьогоденню, викликам сучасності. Відсторонено читати просто неможливо. Згадуєш, зауважуєш, співпереживаєш….
Дальше...
Мамочко, вибач за чорну хустину
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.
Автор вірша - Оксана Максимишин Корабель
Читать далее
23 понравилось
11
444