Сердечная Оксана

… Послухайте мене, бідную, погибшую зовсім… озьміть ніж, виріжте моєю рукою серце моє, ріжте мою душу, заколіть мене! Я не достойна жити на світі божому; мені не можна бути з людьми!… Я вбила матінку мою ріднесеньку! Що вона тепер без мене?… Вона не переживе такого сорому!… Я згубила свою славу… Я запропастила душу свою! Ріжте, коліть мене, не боячись гріха!… Я й сей гріх озьму на свою душу. Нащо мені жити без слави, з безчестям?… Крли ж, мій копитанику, прямо у серце! Не бійтесь гріха… ви вже мене гірш вбили, ви погубили мене на віки вічнії; ви, шутячн, сміючись, відняли в мене, що було у мене доропшого, святішого… доріжте мене; се вже вам буде замість іграшки

Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!… Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нехай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав'януть, пташечки не щебечуть, річечка висохне, світ зміниться… мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш...

Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли салдати на по-стой. Що ж тогді сталося з дівчатами!… Самі себе не тямлять з радощів!… Ой, згадаймо лишень, братця, свої молоді літа, як ще ми парубковали; чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужі вечорниці, то дівчата, як ясочки, коло нас, і вже на своїх не хочуть і дивитись. Звісно, їх дівоча натура: сьогодні уподобала червону скиндячку, завтра – зелену, а червону під ногами топче – і байдуже. Сьогодні бажа молошної каші, а завтра вже і не треба,-давай їй коржа з салом. Сьогодні милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається; коли ж побачила завтра Хведька, та ще з чужого села, то вже Стецькові й цур, і пек, і не заньмай її, і не руш її, вона тебе й знать не зна, і відати не віда; їй тільки і миліший усіх Хведько… та й то на сьогодні тільки, а завтра знов кого уподоба. А вже найпаче– як вздрять служивих!… У! До сього торгу вони пішки. Як їм мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів… Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані…