Коханці юстиції

Давно вже жодна книга не викликала в мене стільки захоплення і не читалася так скоро! Тим паче, книга, в якій історія України відіграє важливу роль. Про це трохи згодом.
⠀
Сам автор ідентифікував жанр свого дітища як "параісторичний роман у восьми з половиною серіях". Тобто бачимо 8 історій, яких поєднує головне - усі вони про непересічних злочинців: зрадників, вбивць, ґвалтівників. Тут і вуличні банди 60х рр. 20 століття, і вбивця Степана Бандери, і розбишаки 17 століття, і Друга Світова з усією тією невизначеністю сторін і розумінням "свої-чужі", і багато чого іншого не менш гіптонизуючого.
Дев'ята історія теж має в собі злочин, проте вона обривається, не встигнувши початися.
Є ще дещо, що об'єднує ці історії :

• Вони всі про злочинців-чоловіків;
• Вони відбуваються на території Західної України;
• Вони репрезентують відсносність істини, бо кожен злочин має дві сторони медалі.

Маестро Андрухович завжди творить цікаву історію, навіть якщо ця історія складається з 8,5 частин і розкидана в часі. Отож, перед нами вісім серій фільму-якого-ніколи-не-буде, який зняв би Андрухович, але він письменник, а не режисер, тож режисером виступає кожен читач. Кожна глава розповідає про тих, хто так чи інакше мав стосунки з юридичним аспектом життя західної Україні, і стосунки дуже близькі: про крутія і пройдисвіта, гультіпак і повстанців, потворного відлюдника та інших. Остання -- половинчаста -- глава розповідає про самого автора та його зв"язок з усіма персонажами.

Події історій розгортаються на західній Україні і пощастить тому, хто добре знайомий з місцевою географією: в історіях часто згадуються місцеві річки чи населені пункти. Однак навіть якщо ви ніколи тут не бували, не біда -- географія лише додає колориту і зв"язності історіям між собою, ніяк не впливаючи на сюжет.

І, звісно, не варто забувати і про мову, адже книгу пише не абихто, а сам маестро Андрухович. Плавна і тягуча, квітуча і барвиста, мова в цій книзі приносить справжнє задоволення. Андрухович описує події легко, граючись, з певною долею іронії, від чого 8,5 серій цього роману пролітають дуже швидко.

Палко раджу усім поціновувачам творчості Андруховича і тим, хто хоче познайомитися з якісною сучасною українською літературою!

Відрубування голів, спалювання і розстріли, злочини ідейні та просто заради втіхи, вбивця Степана Бандери і графа Андрея Потоцького... а також величезний історичний простір, який охоплює період з початку 1600-х і аж до 1971 року. І на цьому фоні Андрухович любовно вимальовує головних героїв з усім притаманним йому багатством лексикону, багатобарвністю та іронією.
⠀
Вийшло посміятися (й не раз), замилуватися черговій появі цирку Вагабундо і просто насолоджуватися "паранормальністю". Вісім з половиною "серій"-життєписів, просякнутих детективним присмаком, лишають по собі багато запитань: у окремих випадках взагалі виходить задуматися, а чи був злочинець справді злочинцем? Наприклад, той же "Синій борода" з галицького провінційного містечка "Другобіча" мав дуже суперечливе досьє - з плином часу виринають усе більш химерні його деталі.
⠀
Особливий шарм - у фрагментарності "Коханців". Андрухович пише у звичній для себе манері, але стилістична відмінність між окремими життєписами зчитується. Не так провокативно, як рання творчість, але дуже майстерно.
⠀
Люблю Андруховича і люблю постмодернізм водночас, тому зумисне довго не прощалася з "Коханцями". Зрештою, відгадувати, де тут правда, а де абсолютна містифікація, можна ще довго. І у цьому свій резон.

Я якось мало читаю укрсучліту. Вирішила надолужувати, і почати з класика. Читала колись його ранні твори, а тут всіма розрекламована і розхвалена новинка. Але "Коханці юстиції" підкорилися мені не з першого разу.

Спершу намагалася її читати в електронному форматі, але обламала зуби об Самійла Немірича, оспіваного героя, який чинив убивства, насильства, і допускав їх від свого почту. Також там у чудовому егегейському тоні описані педофілія, зоофілія, кохання до 13-річної дівчинки, а коли виявилося, що вона вже має нареченого, його негайно було вбито. Далі читати не змогла, закинула.

Другу спробу зробила з аудіокнижкою від абук, і тут справа пішла легше. Обурливий Немирич нікуди не подівся, але я вже була до цього готова, тож його швиденько проскочила і слухала далі. Книга містить вісім розповідей про різних людей, чоловіків і жінок, які мешкали на Західній Україні. У останній новелі автор розповідає про своє дитинство, почуті тоді новини, байки, події, що відбувалися з його близькими і земляками, і стає зрозумілим весь той вінегрет, який постав перед нами в попередніх восьми історіях. Якісь з них цікаві, зачіпають, якісь обурюють. Якісь більш давні в часі, інші можуть пригадати наші батьки, а то й ми самі. Історія Марії і Маріо нагадує історію Бенджаміна Баттона, але автор обіграв її у свій спосіб.

Мій вердикт: якщо зберетеся читати, не ставтеся до цієї книжки, як до відкриття року, і можливо, ваші очікування не будуть такими завищеними, як були мої.

Цей роман Андрухович писав 27 років. Почав у СРСР, а закінчив у незалежній Україні. Чого можна чекати від настільки тривалого й марудного процесу створення? Певно що, одкровення. Не рівні від Іонна, звісно, але хоча б десь поруч із критикою чистого розуму. Або бодай біля «Улісса».
Але чи маємо ми такий інсайт у «Коханцях»? Та якби ж то.

Книга складається із восьми з половиною завершених оповідей, яких поєднує хіба що географія та мандрівний цирк «Ваґабундо», що він швендяє з оповіді у оповідь, кожного разу обростаючи новими карколомними подробицями та набуваючи остаточного фантасмагоричного вигляду. На останній, половинчастий розділ (бо він без відповідей та із збереженою тайною) «Ваґабундо» перетворюється у приземлений та буденний цирк «Прага», де остаточно втрачає залишки містичного й зупиняє мандри світом. Це вже не потойбічний «Ваґабундо», а звичайнісінький собі «Прага», однак і він не торт. І це друга відмінність останнього, вісім-з-половинного оповідання.

Отже, ми маємо вісім злочинців, які жили й коїли свої страшні й не дуже діла у різні часи, мали різну вдачу й хист (а деколи й примус) до своїх страшних справ, і відповідно отримали різне покарання. Серед них є реальні вбивці, є зрадники, є наче б то педофіл і навіть галичанський Синя Борода, якого, зокрема, найбільш шкода. Автор не розповідає про їхнє життя, залишаючи читачу самому вирішити, як він опинився у той точці свого життя, з якої все покотилося у прірву. Автор також не ставить запитань до своїх героїв, не змушує їх відповідати, не випробовує й не вимагає надзусиль. Він просто констатує факт.

Але чи досить цього для того, аби претендувати на одкровення? Сумніваюсь.

На виході, після такого тривалого процесу написання, після переосмислення й, як казав автор у одному з інтерв’ю – переродження із однієї людини у іншу – маємо звичайнісіньку собі збірочку напівдетективних «страшилок», що їх можна розповідати у ватри у скаутських таборах після заходу сонця.

Звісно, це жодним разом не відміняє майстерності, із якою «Коханці» виписані, тому читати їх безсумнівно цікаво й захоплююче. Але ж куди подіти сподівання, які з’явилися після звістки про «на створення пішло довгих 27 років!»? Як втамувати невиправдані надії на щось надзвичайне, надскладне й надфілософічне? «Нет, это не Рио-де-Жанейро», - сказав би Великий Комбінатор і був би правий. Так, це не Ріо у літературі. Буденне Осло, наприклад. Ну, не Крижопіль й то вже добре.

Чи думали ви колись про життя вбивці Степана Бандери? Як Богдан Сташевський взагалі опинився в Мюнхені? А може вам цікаво дізнатися про вбивцю графа Андрія Потоцького? Або ви просто любите Андруховича, його стиль письма та хочете посмакувати новинкою?
Така приємна та красива Західна Україна з Австро-Угорщиною стала гарним фоном для 8 з половиною розповідей про коханців. У книзі можна зустріти не звичайних закоханих, а тих хто веде роман з законом, заграє з ним так пристрасно й ніжно, як молода дівчина з першим коханням. Параісторичний роман захоплює з перших сторінок своєю загадкою, тут є все: історія, містика, злочини, війна, середньовіччя, кохання.