Танґо смерті

Ну, а я был как в той сказке: три брата умные, а четвертый так себе. Хотя мои друзья меня за дурака не держали, моя мама постоянно мучилась этой проблемой, никак не могла для себя решить: то ли сын у нее тупица и больной на голову, то ли гений, ведь гении, как известно, тоже большей частью слегка пришибленные, я лично склонялся к тому, что я все же гений, ибо ничто так меня не распирало, как гениальные идеи, которые просто таки требовали, чтобы я записал их для вечности, чтобы грядущие поколения, благодаря мне, могли совершенствоваться.

Неужели вы не понимаете, что искусственные цветы – это символ смерти, но смерти неотвратимой, смерти смертельной, символ упадка и разложения, они никогда не воскреснут для новой жизни, не к ним обратится Господь: «Встаньте и идите!» в День Суда Божьего!... Искусственные цветы неестественные, уродливые и непристойные. Эта яркая краска, которая линяет на солнце, а после первого же дождя превратит их в пугало и испортит вам настроение. А запах – этот мерзкий запах мокрой тряпки! Фу! Меня уже от одной мысли выворачивает! Зато живые цветы, даже увядшие, даже засохшие, никогда не потеряют своего достоинства...

- Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався. Інколи до його вух долинало звучання львівської говірки, він відразу зупинявся і шукав очима, хто б то міг бути, але то було лише кілька слів або одна-єдина фраза, кинута в плин розмови, і він розчаровано йшов далі, виловлюючи очима нові й нові об’єкти. З особливою насолодою пірнав у вулички, які раніше проминав, не зупиняючи на них погляду, оглядав будинки, кожне подвір’я, дивився на вікна й на вазонки на підвіконнях, мовби намагаючись відшукати бодай сліж старого Львова, того зниклого світу, який уже ніколи не повернеться, бо не повернуться ті, хто його покинув. Львів – то мій Арканум, думалося йому, залишився тільки камінь, а все інше – люди, мова, культура – усе це зникло і стало сном. 125

- Я хотів було пояснити панові директорові, що я не просто синочок, а філософ з гострим баченням довколишнього світу, і перше, що я помітив – це ідеальний порядок на столі у пана директора, де всі папочки лежали одна в одну, а загустрані різнобарвні олівці акуратно стирчали з дерев’яного приладдя, і коли мама, розповідаючи про всі мої приховані таланти, взяла одного такого синього олівчика, покруцькала його в пальцях туди-сюди і поклала на столі, пан директор миттю підхопив його і поклав на те саме місце між червоним і зеленим, аби вони знову стирчали рівненько, як штахети в паркані, а отже, висновок, який можна з цього зробити, невтішний: пан директор Цапський – холєрно прикра людина, яка належить до породи педантів прибацаних, в’їдливих і занудних, і якщо він має дружину, то вона давно вже виє на місяць або підмітає листя у парку Кульпарківської лічниці для божевільних, тому першим моїм поривом було схопити матусю за руку і з криком «Рятуймося!» пендзлювати звідси якнайдалі… с.133