"Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.
І летить птеродактиль, він тепер вертоліт".
Ліна Костенко

Якби Рутківський, з яким я познайомилася лише днями, трапився мені у віці 10-12 років, я була б вражена, приголомшена, заскочена зненацька і далі в тому ж дусі. Жалкую, що моє дитинство минуло без нього. І, водночас, я щиро переконана, що кожна книга знаходить нас саме тоді, коли ми цього потребуємо. Не зарано і не запізно, а саме вчасно. Як тільки такі різноспрямовані думки уживаються в моєму мозку - важко сказати, одному Богові відомо, напевно. Але оскільки прощалася я із книгою не без жалю, - скажу вам відверто, - то, мабуть, вона знайшла мене тоді, коли треба було.
Початок вразив не дуже, а от за подальшим розгортанням подій спотерігала з цікавістю.
Школяр Вітько Бубненко, збираючи інформацію про історію рідного краю, опиняється в печері Чортового яру і через діру в стіні потрапляє в іншу добу, де надворі 1097 рік, Русь, котра вже навернулася у християнство (про це, однак, згадок у тексті немає, натомість де-не-де згадуються язичницькі символи, а одного з героїв зовуть Велесом), відбивається від набігів половців. На престолі - князь Володимир Мономах. Його син Святослав - почесний бранець половців (інакше висловитись не можу - з огляду на описані умови його утримання в полоні), який має гарантувати ненапад Русі на половецькі землі. Тобто їм до нас можна, а нам до них - зась! Русичі не здаються, воюють. Під проводом - кого б ви думали? - Олешка Поповича, Добрині Микитовича та Іллі МуроВця (саме так - через літеру В). [Наша відповідь Чемберленові :) ] Давно уже спочиває у віках Микула Селянинович, а на землі руській так само неспокійно, як і завжди. Ну, просто прохідний двір, а не держава: то печеніги, то половці, пізніше будуть монголи та інші вдалі і не дуже завойовники. Проте одних цих інгредієнтів замало, аби історія змусила вас співпереживати і з нетерпінням і острахом чекати на розв'язку. Виявляється, що часова діра відкрита не 24 години на добу, 7 днів на тиждень, і нашому сучасникові буде не так і легко повернутися додому. Якщо взагалі вдасться це коли-небудь зробити. Із такими гіркими думками він добровільно-примусово лишається в ХІ столітті і береться до зброї разом зі своїми предками. Одразу зрозуміло (навіть якщо не зазирати в кінець), чим усе завершиться. На те вона й щаслива історія, щоб ворогам перепадало на горіхи і вони ще довго носа не потикали і не розкривали рота на чужий коровай, щоб полонений Святослав завдяки хитромудрому планові утік від половців, щоб богатирі здійснили свої подвиги, а Вітько повернувся до рідної Воронівки. Цікаво, як на мене, обіграний Вітьків ліхтарик як знаряддя відлякування половців.
Мені завжди важко звикати до нових героїв. А потім відчуваєш, що вони для тебе - немов старі знайомі (та що там знайомі - тут як-не-як про предків наших ідеться). Починаєш вболівати за них, сприймаєш близько до серця їхні негаразди. Якщо так, то я познайомилася з хорошим оповідачем, до якого хочеться повернутися, але вже в інших його творах... Тим часом ситуація на сторінках "... застави" загострювалася, події ставали дедалі драматичнішими, напруженішими й насиченішими. Блокбастер би зняти, чи що? Бо тут вам і войовничі жінки й дівчата (тітка Миланка, Росанка, Оленка), і хоробрі богатирі (один з яких унадився в сад діда Овсія і безсовісно краде там вишні), і родинні таємниці (чергові "скелети в шафі"), і "жахнючий печерний змій" (той самий ліхтарик, якщо пам'ятаєте), і соковита мова ("Бо той гаспид, розумієш, так вперезав, що в голові і досі макітриться")... Перелік можна продовжити, чим вам заманеться.
Але найбільший здобуток і шарм повісті - її власне історична складова, адже історія, як із подивом дізнається Вітько, - це не нудний текст на папері. Для когось минуле було теперішнім і складалося із реальних доль, пам'ять про які дійшла до нас настільки фрагментарно, що ні в чому не можна бути впевненим. Усе тут - напівказка-напівбувальщина. У нашій історії знайдеться чимало сторінок, оплакуваних і досі. Але вони не складають всієї "книги буття українського народу". Коли я забуваю про це, книги нагадують мені: немає лиха без добра, біда і щастя завжди крокують пліч-о-пліч.
Якби про кінематограф як засіб пропаганди (звісно ж, у позитивному значенні цього слова, бо пропагувати можна не лише ненависть, зверхність і ворожнечу, а й національну історію та культуру, наступність поколінь, цінності дружби, любові, взаємної підтримки, мужності тощо) хоча б зрідка згадувала держава, то одного чудового дня ми могли б отримати якісний і нешовіністичний український історично-пригодницький фільм. Сподіваюсь колись дожити до цього дня. І повернути наше загублене і майже втрачене минуле, присвоєне різними охочими до цього сусідами. Таке ненав'язливе патріотичне виховання теж, як не дивно, є складовою національної безпеки (з якою у нас постійно були кепські справи).
І останнє - ілюстрації. Чудові, як зазвичай і буває у Максима Паленка (після Владислава Єрка він є одним із улюблених моїх художників-ілюстраторів), живі, іронічні й героїчні. Вони ще більше наблизять Вас до тексту. Придивіться до шолома, перевернутого догори дриґом, - і побачите тризуб. Я можу помилятися, але, здається хлопчик на останній внутрішній ілюстрації (с.301) дуже схожий на самого пана Володимира Рутківського?
Отже, перед нашими очима постає не просто текст, а палімпсест, на якому крізь свіжі записи й зображення проступають давні письмена й туманні постаті княжого руського минулого і ще багатьох інших шарів нашої історії.

Невже минулося? Нарешті спокій? Ні, здалося, бо спокій нам тільки сниться. У кожного покоління свої турботи.

UPD від 17 грудня 2013 року.
"Сторожову заставу" таки буде екранізовано: сценарій напише Сашко Дерманський; режисер - Юрій Ковальов. Вихід стрічки заплановано на 2015 рік. Ура, панове!

Коли я побачила цю книжку в магазині - взяла без вагань. Тому що з цим автором вже знайома. Його казка "Гості на мітлі" мені дуже сподобалася.
"Сторожова застава" - це український дитячий історичний роман з елементами фантастики. Головний герой - п'ятикласник Вітько Бубненко звичайний школяр, який відпочиває на канікулах. Разом з однолітками він намагається знайти якісь цікаві історичні факти про рідне село Воронівку. Його однокласники вважають, що їхнє село дуже примітивне і не має видатної історії. Вітько Бубненко вважає інакше. І мабуть саме завдяки його вірі Доля нагородила цього хлопця незвичайною пригодою в минуле. Головний герой зовсім випадково знайде в печері Чортового яру таємну діру в стіні. І через неї якимось дивом потрапить у зовсім іншу Воронівку, а саме у 1097-й рік, де познайомиться зі славетними проукраїнськими богатирями Іллею Муровцем, Олешком Поповичем та Добринею та буде захищати рідну землю.
Дуже класна книжка. Читається легко. І звичайно від неї більше будуть у захваті діти, але й дорослі читачі отримають задоволення від цього твору.
Тому, якщо ви побачите десь у бібліотеці чи у книжковому магазині цю книжку - не зволікайте! Це дуже класна річ!

Нечитаного Руткiвського залишається все менше.
Нова iсторично-пригодницька книга з елементами фантастики.
Перед нами село Римiв 1097 року. На село напалають половцi, тож небезпека чекає на кожного.
В iншому часовому просторi, в селi Воронiвка (колишнiй Римiв) дiтлахи зацiкавилися iсторiєю свого краю. Та так завзято, що один з них потрапляє в прадавнж минуле.
Як завжди у Руткiвського чимало цiкавих героiв, чимало пригод та iсторичних екскурсiв.
А ще серед героїв э трож богатирiв - Муровець, Попович та Добриня. А Руткiвський пропонує своє трактування цих iсторичних постатей.

Я була переконана, що це для хлопчиків. Усілякі воїни, битви, мужність-хоробрість і все таке інше. Так от. Або це дійсно шедевр дитячої літератури... або я хлопчик О_о Тому що хоч тут і дійсно все про воїнів-мужність-хоробрість, але відірватися від книжки було неможливо вже з перших сторінок.
Отож, п'ятикласник Вітько випадково і незбагненно потрапляє у минуле майже 1000-літньої давності. Спершу, звісно, паніка і розпач, його сприймають за чужинця і шпигуна, а потім... Ранкові пробіжки, природа, вишкіл майбутніх дружинників, а ще — казков богатирі Олешко Попович й Ілля Муровець, які виявилися зовсім-таки справжніми людьми зі спражніми пристрастями до черешень. Усе це, звісно, зачаровує Вітька, адже одна справа — читати про історію, і зовсім інша — потрапити у неї самому. Потім будуть і пригоди, і містичні події минулого, і битви-мужність-хоробрість... Але книжка все одно надто швидко закінчується.
«Сторожова застава» написана не просто легко і весело, вона написана дійсно талановито. Історична довідка міцно дружить з цікавими пригодами, яким позаздрив би не тільки 10-річний хлопчик. І що найважливіше — це не на заїждждену вже тему про козаків (хоча «джурівський» цикл Рутківського, підозрюю, нічим не поступається «Заставі»), а про бойову Русь, не билинну й нудну, а цікаву й захопливу. Я намагалася знайти ще дитячу українську літературу на історичну тематику, але вгадайте, про що вона вся? Тільки про козаків. А разом з тим Русь — не менш багатий матеріал про битви-мужність-хоробрість про історію, яка може захопити. Врешті решт, це час справжнього розквіту нашої держави, тож, певно, було б не зайвим зацікавити ним дітей.
Із нещодавніми новинами дійшла звістка, що «Сторожову заставу» не тільки екранізують, але вже навіть будують історичний павільйон — дерев’яне руське городище, — який потім буде відкритий для відвідувачів. Ну що ж, чекаємо :)

Не весело быть мальчиком из маленького городка, в котором совсем ничего не происходит, да и вряд-ли когда-то и происходило. А столько желания побегать, попрыгать, поиграть в войнушки и залезть в явно опасные ямы, которых почему-то бояться все взрослые. Классическая история про попаданца, но попаданец - это современный мальчик, а попал он прямо в 11 век, в теплые обьятия Ильи Муровца, Олешки Поповича и сотника Добрыни Микитичного.

История ведь штука интересная. Для меня в детстве было жутко непонятно - как герой детской сказки мог быть реальным персонажем, и более того, как он может быть похоронен в Киевской лавре? Поэтому понятно и отношение Витька - это же все почти что лучшие друзья, тем более, что ведут себя совсем не как степенные герои Отчизны, а как обычные молодые мужчины, кроме разве что сотника Добрыни, власть имущего. А так Олешка постоянно шутит, устраивает шуточные бои, да кидает глаз на сестру Витька. А Илья, хоть и уважаемый член общества, сильный воин, но кто-то постоянно крадет черешни у деда Овсия...

Было бы мне лет 10, книга бы стала любимой, как стала книга о приключениях Алисы из будущего. Но и так читала с улыбкой и большим удовольствием, разглядывая рисунки Максима Паленка.

Десь з півроку тому не пам’ятаю як і де натрапила я на трейлер нового українського фентезі фільму «Сторожова застава». І була приємно здивована тим, що наше кіно виходить на новий рівень. І хай диванні критики скільки хочуть кричать про те, що це все слабенько і бла-бла-бла, я думаю, що ми молодці. Так, у нас ще не настільки набита рука, як у Голлівуда, але ми робимо успіхи. До того ж, особисто мені голлівудські фільми вже приїлися: все занадто стандартно, прогнозовано і нудно, все більше спецефектів і все менше сенсу… Але мова не про кіно, а про книгу, бо несподівано для мене мама, знаючи мою любов до фентезі, подарувала мені на Новий рік роман Володимира Рутківського «Сторожова застава», враженнями від якого я хочу коротко поділитися у цьому пості)

З перших сторінок я зрозуміла, що книга куди більш дитяча, ніж знято за нею фільм. Та й взагалі відразу стає зрозумілим, що у фільмі змінено багато чого: 1097 рік замінено 1120 роком, змінено вік героїв, додано магію, а ще, здається, одну нову героїню (або змінено її роль…).

Загалом під час читання мене не покидало відчуття схожості цієї історії зі знайомими зі школи «Тореадорами з Васюківки» Всеволода Нестайка та «Миткозавром з Юрківки» Ярослава Стельмаха. Невгамовні вже не зовсім діти, але ще далеко не дорослі п’яти-/шестикласники на літніх канікулах шукають собі пригод J Оповідь невигадлива, поверхнісна, без детальних заглиблень в історію, радше зосереджена на прославлянні мужності захисників рідної землі, дещо ідеалізована, нагадує казку) Але все відповідає жанру й віковому призначенню. На мій погляд, цей роман варто включити до шкільної програми, адже він допоможе сформувати у школярів почуття патріотичності, гордості за свою історію і прагнення бути гідними нащадками, навчить поваги до старших, справжньої дружби, самопожертви тощо. Як на мене, саме те, що варто давати читати дітям/підліткам від 8 до 14 років, але мені й у майже 22 було цікаво :Р

Єдине, що мене розчарувало, так це відсутність фентезі… Так, звичайно, потрапляння з 21-го сторіччя в 11-те — це саме по собі річ фентезійна, але на тому все й закінчується. Ніякої темної магії, ніяких кам’яних големів, що бачимо у трейлері до фільму, в книзі немає… А я ж так чекала! Мені НЕ сподобалося те, що книгу «нарядили» у кінообкладину і навіть анотацію дали радше до стрічки, ніж до роману. Але come on, ви даєте читачу марні надії...

Але загалом мені сподобалося, непоганий початок книжкового виклику на 2018-ий рік. Зверніть увагу своїх дітей/братів/сестер/племінників тощо на цю історію, рекомендую ;)

Моя оцінка: 9 з 10.

Ця книжка мені потрапила до рук, коли я шукала подарунок для хлопчика. Саме вчасно!
Такими і мають бути "книжки для хлопчиків" - щоб підсадити їх на читання: динамічна, сповнена подій оповідь про звитягу!
Дорослому читачеві оповідь може видатися дещо наївною - але ж і не для дорослого читача це писано. Дорослий читач хай читає "Сині води" того ж таки В. Рутківського.
Сюжет повісті дуже простий - хлопчик грається в печері-кар'єрі... і потрапляє в інший час. Так, так, це історія про "попаданця'', яких так рясно в літературі для юнацтва ще з часів "Янкі при дворі короля Артура". Але герой "Сторожової застави" змінює лише час - простір той самий. Це його рідне село! Але часів Київської Русі.
На адаптацію в новому часі у Вітька лише кілька днів - на руські села нападають печініги. І до борні з ними стають легендарні богатирі з билин - Ілля Муромець, Олешко Попович і Добриня.
(Тут уважний читач В. Рутківського помітить, що в усіх його історичних творах фігурує один топос - рідна автору Воронівка.)
Для читачів у віковій групі 9+ (не лише хлопчиків).

Фентезійна повість для підлітків про школяра Вітька, що потрапивши через печеру назад у минуле майже на 1000 років, зустрічає славетних казкових богатирів Іллю Муровця (цікаво автор переробив той факт про богатиря, що він просидів 30 років на припічку), Олешка Поповича, Добриню Микитовича й князя Володимира Мономаха.
Спершу хлопчину приймають за половецького шпигуна, а потім - за загубленого колись хлопця Мирка.
Вітько починає тренуватись, боротись з майбутніми дружинниками, потрапляє в полон, виїздить у розвідку, сторожує вночі у садку.

Школяр занурився в життя, історію якого читав у підручниках: побачив і спілкувався з живими богатирями, які зі своїми вподобаннями і пристрастями, як і звичайні люди, дізнався історію свого села Воронівка, на місці якого колись було Римівське городище.

Фільм, знятий за мотивами цієї книги, взагалі не вразив. Дія відбувається у горах і весь сюжет обертається навколо повернення хлопця у свій час і пошуку каменя Перуна. Навіть Велес, дідько болотяний, у книзі цікавіший, без усякої містики. Гра акторів також не на тому рівні, щоб привернути увагу до сюжету. Книга в усьому набагато краща.