Людину, яка вміє мріяти, уже не можна назвати невдахою!

Вона вигадувала свою філософію, свою віру в те, що життя - це примара, це якась сукупність відчуттів, інколи приємних, а інколи болючих. Це те, що ти бачиш, як ти це бачиш, і що ти хочеш - а чи не хочеш - бачити.

Бо любові не могло бути. Те, що люди розуміли під цим словом, завжди розбивало серця. Воно руйнувало життя, трощило найсвітліші мрії, пригнічувало амбіції. Воно завжди вбивало в людині її особисту сутність. А потім зникало само.
І залишалися тільки спустошення, біль і гіркота.

Її малюнки завжди говорили ліпше за неї. І завжди розуміли її краще, ніж оточуючі.

Вона не могла впіймати абсолютного щастя. Щастя нагадувало марево. Тільки-но вона підходила ближче, ну зовсім близько - і воно зникало. І поставало перед нею у ще звабливішій формі - тільки на дві милі дальше, ніж попереднє.

Вагітність - це коли тобі все байдуже. Це коли ти любиш весь світ, і коли весь світ відповідає тобі взаємністю. Це коли ти погладжуєш свій живіт, ніби благословляєш усю земну кулю - ти всім бажаєш лише щастя, ти смієшся, ти постійно почуваєш ще ЧИЮСЬ присутність поруч із собою - ні, в собі, десь там під серцем.

Але любов - то лотерея. Ніколи не знаєш, кого ти покохаєш. Єдиний закон, який діє без змін: що посієш - те пожнеш. Тому краще не сій болю. Не розбивай комусь серця.

Тільки інколи їй ставало так шкода безнадійно втраченого часу, нервів і сил. На місці цвяшків, які вони колись вбивали один одному в душі, тепер де-не-де зяяли незатягнуті рани, хоч самих цвяшків уже давно не було.

Ти розбиваєш комусь серце, щоби не розбили твоє.