Музей заброшенных секретов

Найсмішніше, що в тому, попередньому
поколінні такі жінки ще справді водилися: вони сиділи вдома, варили борщі, студіювали
езотеричну літературу, опікувалися гнаними й невизнаними митцями, часом щось
пописували чи рукомесничали і в очах громади уходили за якихось страшенних діячок,
а що всю дорогу який-небудь скромний трудящий чоловіченько їм усе те оплачував — і
митців, і езотеричну літературу, і те, що кладеться в борщ, — про те ніколи ніде не
згадувалося ні словечком, як не згадувалося в товаристві про те, що людина мусить
пісяти й какати, і як то воно дамам виходило так лепсько в житті влаштуватися — то
вже належить до розряду древніх жіноцьких умінь, на кінець двадцятого століття
безповоротно затрачених, як ткання на кроснах чи підкурювання бешихи… Ми застали
їх уже на схилку, повдовілими — їхні скромні трудящі чоловіченьки, ясна річ, помирали
перші, — застали не бабусями навіть, а вийнятими з нафталіну старенькими
дівчатками: дівчатка не вміли нікуди ходити без супроводу, не знали, де лежать
рахунки за квартиру й телефон, на безневинне "як ся маєте" висипали на вас дві годині
докладної доповіді про те, як вони ся мають, і загалом справляли враження злегка
юродиве, якого не міг затлумити навіть відблиск їхньої давньої слави, — враження було
дужче, бо комічне, і ця комічність заднім числом ставила під сумнів і ту славу, і ту
епоху, котра таку славу вможливлювала, тож тим більше незрозуміло, як же потрапили
так добре зберегтися витворені ними ідеали?!

він знає своє місто кровно, навпомацки, наче тіло коханої жінки: де насліпо ткнешся, де навмання викинеш руку, там вилонюється під тобою, допасовуючись до кожного твого вгину й вигину, знайомий завулок, теплий пахучий рівчак, вологий закамарок сутерини; Жидівська — Бляхарська — Підвальна — наче шкірою, губами, слизовими покривами тручись, прокладаєш доріжку крізь ніжно дишучі складки: це його Місто, і воно ніколи не зрадить, проведе крізь себе любовно і вміло, як вірна дружина, треба буде — розступиться, вбере, сховає в себе (в нутрощі, в розхляпану болотисту тьму підземних ходів…).

рідний правнук самого Миколи Міхновського на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких «демократичних» точках, нині покійних «Ямах» і «Кулінарках», переконаним «істінно русскім чєловєком», ще й російські монархічні стішки власного виробу там, пригадується, декламував? (Його славний прадід, либонь, перевертався в могилі, як курча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні постаті, то годі й казати — віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся — і в відро, і так всю дорогу, від Костянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега, Острозьку Академію насупротив польській експансії — а рідна внучка, бац, прийняла католицтво — і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід усе життя проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогодні лишається чинною — лягати під того, хто наразі найдужчий