What the Wind Knows

Надеюсь, перевернув последнюю страницу этой книги, читатель почувствует глубокое уважение к мужчинам и женщинам, жившим много лет назад, и преисполнится желанием улучшить наш мир.

К нему причастны мои предки. Пусть я их никогда не видела – ощущение обратное. Будто мы отлично знали друг друга.

Только бы донести отчаяние до спальни, только бы не расплескать.

Із головою занурившись у пошуки інформації, я часто замислювалася, чи не було б утрачено чари історії, якби ми могли потрапляти в минуле й переживати її. Чи не лакуємо ми, бува, минуле, створюючи героїв зі звичайних людей і уявляючи красу та відвагу там, де були самі ридання й розпач? А може, через свій ракурс інколи не помічаємо іншої картини — як старий, що озирається на свою молодість і пам’ятає лише те, що бачив?

Любов не сліпа — вона засліплює. Б’є в очі. Я поглянула на тебе й пізнала найпершого ж дня. Твою віру й твою дружбу, твою доброту і твою відданість. Я побачила все це й дуже сильно закохалась. І це почуття продовжує розростатися. Моє кохання таке велике, всеохопне й надмірне, що я через нього й дихати не можу. Страшно любити так сильно, знаючи, яке крихке насправді наше існування. Тобі доведеться триматися за мене, бо інакше я вибухну… а може, просто полину геть. У небо, в озеро.

Він казав, що свобода — це можливість податися туди, куди лише покличе серце, і поки я підростала, ми їздили всім східним узбережжям у коротенькі відпустки чи пригодницькі подорожі.

— Може, вітер намагається привернути твою увагу. Може, він має сказати щось дуже важливе, — пробурмотів дідусь.

— Він не хоче, щоб я журилася? — припустила я.

— Так. Саме так. Я теж дуже журився, як був маленький, десь такий, як ти, а дехто сказав мені, що все буде гаразд, бо вітер уже знає.

Жить с идеей легко. С мечтой — ещё легче. На то она и мечта, что с неё взятки гладки.