Цитаты из книги Аптекарь

Насправді ми ніколи не покидаємо тих місць, де народились, де минуло наше дитинство, — говорила вона зі смутком. — Ми зостаємося там назавше. Тамте життя являється нам у снах, ми тужимо за ним і, коли вранці прокидаємося, то ще хвильку пробуємо затримати той сон при собі. Хіба з вами так не бувало?

- Святовит - наш правдивий бог, - казав батько.
- Але ж бог один? - запитувала Рута.
- Так, один. - погоджувався батько, - і ми його звемо Святовитом. Євреї звуть Єговою, турки Аллахом... А він один. І ми повинні звертатися до нього тим іменем, яке він нам сповістив, а не якимсь іншим.

Львів — місто-хамелеон. Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні — що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він — як пісок поміж пальців.

Але любити жінку — це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, засинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви.

Юрба любила страти дужче за театральні вистави, ярмарки чи зимове святкування. Страх, з яким злочинець сходив на поміст, випромінював на людей і проймав їх вірою в себе, вірою в те, що їм ніколи не доведеться повторити цей шлях, бо вони не такі, вони інші, кращі, вони ніколи не послизнуться на життєвій дорозі, а тому вони жадібно ловили кожен рух страченця, кожне слово і погляд, щоб носити його в собі і згадувати аж до наступної страти.

Бо з часом друзів треба вибирати, як зброю.

Звичайно ж, я тоді ще не думав про те, що тільки така подорож, подорож без наміру на повернення, відкриває нам нові обрії і нові вікна.

Бо слово — не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе. Торкніться кульки ртуті, і вона враз розпадеться на безліч дрібніших, і так без кінця. Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів.

Життя складається із запитань і відповідей, із запитань і відповідей, і в кожному запитанні, яке народжується в людині, уже сидить зародок відповіді, а в кожній відповіді сидить зародок нового запитання. І так за колом, за колом. Але кінець настає, коли звучить відповідь, у якій нема цього зародка нового запитання. Така, знаєте, гола думка, проста, як підошва. Отоді певний знак, що настає гаплик.

У непрозорій пітьмі ночі розчиняється все: тривоги і почуття, крик і самотність, розпач і біль — вона по вінця наповнена каламуттю і прохолодою, що осідає на дно, аж допоки невидимі руки крізь марлю процідять ніч, і очищений ранок опаде білим туманом на місто.

Кожна людина є кимсь, але в кожному житті вона інша, а якою є насправді — невідомо. І хоча живе багатьма життями, але це завше одна і та ж людина. І не має значення, яким чином вона здобула нове тіло.

Це жінки попридумували сонники, що є насправді закодованими священними книгами, в яких вони шукають відповіді на свої запитання.

Деколи нам видається, що ми також кидаємо жінок.  Але це тільки запаморочення марновірних. Ми ніколи не здатні покинути жінку з власної волі, це трапляється тільки за бажанням жінки, яка нам навіяла такий рішучий намір.

Отак живеш, живеш і не знаєшь

Взагалі, любов — це дика примха, це покара Господня, котру мусимо нести невідь за які гріхи.

Дивитися на світ очима жінки — це часом потішно. Хоча й безглуздо. То однаково, що дивитися на світ очима бджоли.