Отзывы о книге Стара холера

Цей новенький роман Володимира Лиса з'явився в Клубі сімейного дозвілля зовсім недавно, в 2018 році. Як член цього клубу я отримую всі каталоги... хоча використовую їх скоріше як джерело інформації, ніж як рекомендації для покупки.

Із сучасною українською літературою я майже незнайома - як, втім, і з російською. Причина - все одразу впізнається... і боляче думати, що ми живемо в такому світі. Але ця книга чимось зачіпила...

Анотацію я не буду вкотре переписувати - ви і так уже знаєте, що була собі дівчина Єва, кохала вона хлопця Артема, але так сталося, что разом їм бути не судилося... Вже стару Єву друзі хочуть одружити... звичайно, з Адамом - таким же старезним дідом-невдахою.

Але це тільки частина історії. Друга частина стосується дівчини Лізи та її коханого Степанчика. Знайома історія про Попелюшку та прекрасного принца тут подається з несподіваного боку: а якщо Попелюшка не хоче бути принцесою? Виявляється, і таке (у книжках) буває. Принц стає третім зайвим у цьому трикутнику, а саме цей Принц не звик програвати. І починається помста...

Потім ці дві линії перетинаються... і залишається дуже суперечливе враження. І наприкінці я навіть згадала Шолохова і його "Підняту цілину", яку ми колись вивчали у школі. Тоді враження теж було розділене на дві частини: захоплення від діда Щукаря - "фулюгана і облудника", але живого, емоційного, щирого, якого я памятаю досі, - і млява відраза від "сюжетної лінії" нав'язування колгоспів, що втілювалася героями-комуністами. Це було нудно і нецікаво - навіть в мої 16-17 років. (Може, Шолохов не мій письменник взагалі, "Тихий Дон" я так і не подужала). Діди у Володимира Лиса чимось дуже схожі на діда Щукаря, а ось у другій частині комуністів замінили "нові українці". Тобто нова еліта суспільства - безпринципна, жорстока, яка ні в гріш не ставить ні інтереси інших людей, ні їхнє життя.

Найбільше мене обурило це безпрецедентне лукавство цих розумних, освічених і цілком безсердечних людей. Маючи Оксфорд за плечима, головний герой, розлючений невдачею, запросто думає: "Миколу теж доведеться прибрати... він надто багато знає... шкода, звичайно, такого охоронця ще пошукати ..." І я не сумніваюся, що прибере - абсолютно безкарно... Від розповідей про сите життя нових "хазяїв" волосся стає дибки... Куди там малоосвіченим комуністам з їхнім прямолінійним розкуркуленням ...

Тому до кінця книги я втомилася від усіх цих подробиць (один "план помсти" нібито коханій дівчині чого вартий...) і захотіла повернутися до старих добрих дідів. Ви тільки послухайте, з якими словами прийшов сватати Адама його друг:

Тую любов, як дитину малу, у своїй хаті-пустці він гуцикає. У долонях гріє, хукає з остатніх сил… Ци ж тико ще надовго духу стачить… – Гарно продаєш свій крам, Романе, – одказала на його мову Єва. – Тико товар твій давно запліснявів і протух…

Ось воно, головне слово, що характеризує старе покоління в цій книзі: доброта. Всі їх підколки, жарти, романи і пристрасті не приносили нікому шкоди. І нікому з них в голову не прийшло б, що суперника можна просто "прибрати". Хоча сьорбнули вони в своєму житті чимало... Волинь була з тих областей, які "добровільно" приєднали до СРСР в 1939 році. Що творилося в цих краях ... можна собі уявити. Ось тільки одна маленька деталь:

Артем... був також шпигуном, тільки японським, хоч жив неподалік радянсько-польського кордону. Бо план по польських шпигунах, як признався Артемові слідчий, уже виконали і навіть перевиконали, а от шпигунів японських бракувало.

Ви уявляєте собі напівписьменного дядька з волинського села в ролі японського шпигуна? У той час це чомусь питань не викликало ...

Що мене захопило з перших сторінок - це мова. Сама я зі східної України, наша українська ближче до літературної (а ще ближче до суржику, якщо послухати бабусь на базарі :)), а Володимир Лис, уродженець Полісся, показав мову зовсім іншу. І ці "не наші" слівця додавали розповіді аромат, смак і шарм. Я навіть зачитувала чоловікові цілі абзаци! Мені б дуже хотілося, щоб цю книгу переклали на російську та інші мови, щоб показати її ще ста мільйонам читачів... але я сумніваюся, що це можна перекласти, не втративши тонкощів мови:

Бо кожен з отієї трійці, далеко не святої, мав свої грішки й те, чим був знаменитий. Чимало навитворювали, як казав старий Пилип Лохасько, поставили догори дриґом, а потому назад перевернули, щоб ще раз крутнути на їдній нозі.

Це з найпершої сторінки... і такою мовою написана вся книга! Втім, не вся, а та її частина, яка стосується поліського села. Мова "господарів" куди більш правильна ... і бездушна.

Якщо талант письменника визначається в тому числі силою зображення негативних персонажів, то Володимир Лис талановитий настільки, що його герої викликали просто фізичну відразу. Що цей убогий Олег, Євін небіж, ще одна жертва самовідданої материнської любові (пам'ятаєте "Вдовий пароход" Ірини Грекової?), що олігархівська дочка, пошарпана в амурних битвах Алевтина, що "зразковий хлопчик" Максим, який вважає себе заступником бога на землі і вершителем доль... Вже не знаю, звідки такі відомості про "їхні звичаї" у письменника... і чи всі дійсно багаті люди настільки аморальні і нещадні... але місцями було страшно.

За цей негатив я змушена одну зірочку зняти... інакше моя віра в сонце над світом сильно б похитнулася.

Для тих, хто володіє українською мовою, цю книгу рекомендую обов'язково! - але майте на увазі неабияку порцію негативу. А російськомовній аудиторії - сподіватися, що знайдеться сміливець, який спробує це гідно перекласти. Втім, як нас переконували герої радянського мультфільму, "на світі немає нічого неможливого..."

А я вже знайшла ще кілька книг цього прекрасного письменника. Далі буде! :)

Дочитала до 70 сторінки і вирішила більше себе не мучити, а взагалі в мене питання... Хто це писав??? Я не вірю, що то був Володимир Лис адже його книги не такі, в його історії я вірила, читала з цікавістю. Які претензії до книги. Ну по-перше, хоч я і розумію, що старіємо ми тілом, а душа в більшості залишається молодою і дзиг в дупі буває і в старших людей, але в те що троє дідуганів які мають десь 80!!!років вирішили оженити четвертого, мені мало віриться, дурня якась. По-друге, оці Червона роза, Адам- Адаська- Адамик, Катя- Катруся- Катеринка-Катюня-Котюня – мене просто бісили, мало того що це повторюється стоп'ятсот раз та як би я з попереднього не прочитала чи не зрозуміла, так воно і без повторень надає твору якоїсь дешевізни чи що. Одним словом я не знаю як кому, але так як це було подано мені не давало зрозуміти, любов, красу чи ласку до певного персонажу. Я впевнена, що змогла би написати і про треттє, і четверте, але...ні...дочитувати не збираюсь. Трохи навіть розстроїлася адже твори В.Лиса для мене були серед кращих в сучасній українській літературі. Почуваюся обдуреною та розчарованою. ((

Володимира Лиса називають золотим письменником України. “Стара холера” - перший його роман, прочитаний мною. І з нього можна зробити висновок, що автор, як пише, то не лише про зовнішній світ, події і діяння, а й про внутрішній. В деяких епізодах почування, емоції його героїв проступають на перший план. Тому поруч із “золотим” я поставила б прикметник “чуттєвий”. А ще в “Старій холері” він вміло описує історію двох поколінь. І ті словесні прийоми, які використовує, абсолютно відповідають духові і періоду. Немолоді персонажі, що все життя прожили в селі, говорять і навіть думають отими колоритними діалектизмами, що більше ніде й не зустрічаються. А які діалоги вони ведуть між собою! Кожне слово - фарба в цілісній картині. І нічого в ній немає зайвого або порожнього. Міркування і поведінка сучасного покоління теж підкреслені образно. В них можна впізнати власні сумніви, мрії, почуття. Словесна канва твору складається не лише з яскравих діалектизів, а й фірмових, навіть не авторських, а слівців його персонажів. Вони роблять їх образи повновидними, об'ємними. І мені подобається, коли вони говорять і думають так, як ми. А не згідно правил, за якими одне слово має повторюватися лише раз в одному абзаці. Інакше - тавтологія, не приведи Господи. Така мова надає роману ритмічності, душі, ніби він сам перетворюється на живу істоту. Я насторожено ставлюся до українських прозаїків-сучасників, особливо тих, хто пише про сучасність. Її і так вистачає у реальності. Проте “Стара холера” Володимира Лиса наштовхує на бажання прочитати ще щось із резерву цього золотого і чуттєвого письменника.