Солодка Даруся

Після несамовитої, буйної, як п'яний чоловік, і безконечної, як похоронні голосіння, «гуцулки», здатної витрусити душу не гірше, ніж нечиста сила чи опівнічний блуд, розтяжно—сповільнена, мало не схлипуюча мелодія «гора—маре» — це все одно, що нагла зупинка серця, стрибок потойбіч цього світу, чи як примусове намацування наосліп дороги до раю і добровільний вихід із пекла водночас.

Але ніде, ніхто й ніколи не пояснить вам, чому саме так звучить ця велична музика надглибокого душевного потрясіння. Мабуть, той, хто першим поклав почуту в собі мелодію на струни, зазнав усього, що може зазнати чутлива в житті людина, бо укладав ті звуки в ритм, як у пазуху: і тішився, і плакав, чи, може, тільки схлипував після купелю в них… чи скрикував, як в очищувальній воді морозного потоку.

О, хто не знає, чим для гірської людини є «гора—маре», тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скали.

Спочатку повільна, нібито ненавмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі — все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. «Гора—маре» проникає в людину нечутно — наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров'ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж, що входить у тіло надсадно, із тріском шкіри. А потім ця мелодія—злодій запливає і розливається в жилах нечутно — так, як тече рідна кров людини.

…Спершу два кроки вліво, тоді два кроки вправо — і знову вліво, і знову вправо… після того маєш право один раз обернутися, але не конче… і далі вліво… вправо… — і два прирослі одне до одного тіла молодого і молодої розгойдуються, ніби маятник громіздкого настінного годинника, — не в силі одірватися від чітко визначеного місця чи змінити напрямок погойдування. Ця безпощадна у своїй хитрості музика— випробування подає танцюючому перший знак, та що там знак, — вона вказує напрямок, яким відтепер ці двоє рухатимуться тільки синхронно, тільки з тим, хто в цю мить тримає своїми руками твої палахкі долоні; завжди і тільки разом, не порушуючи темпу, не шукаючи іншого ритму, лиш так, як у цім строгім і величнім танці — не танці, а, швидше, прилюдній, але безмовній, клятьбі на досмертну вірність чи добровільне рабство разом.

І знову два кроки вправо… два вліво… під розлого—тужливу хвилю скрипки чи труби, із короткочасними, миттєвими зупинками й обривами, нібито перед розверзлим проваллям… Ні, це не весільний танець — це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі…

О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше — завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю.

Може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, і безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира історії над кожною чоловічою головою, мелодію; може, краще стояти осторонь, підперши напруженим тілом паркан чи дерево, і просто слухати, і думати… думати про все — аж від самого початку світу, від Марії—Терезії, як кажуть у цих горах, і до сьогодні, але самому; може, краще ніколи не брати той навіки заданий і незмінний за жодних умов ритм: два кроки вліво, два вправо… Бо ці рухи, одночасно вповільнені двома танцюючими посеред спорожнілої весільної підлоги, — вони таки, мабуть, вищі і за саме вінчальне присягання, і сильніші за смолу оманливих нічних обіймів. Ті ритми протискуються порами під саму шкіру навіть у товстошкірого, заходять, як зашпори, як скалки, далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце — і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, як серце фурункула, не виблюнеш і не витравиш — хіба що вмреш — і лиш тоді скинешся чарів цієї музики, як чарів живого ворожбита.

Та навіть перед смертю, кажуть старі діди, декотрим людям вчувається мелодія «гора—маре», бо кажуть, саме з таким розпачливим сумом, такими неквапними кроками — два вліво — два вправо, щоб не сполохати і не розчавити людину раптовістю, — дає про себе знати близька смерть…

- А чи не прийшов би ти, Іванку, в понеділок до кошіння? Трави перестоюють, а косаря найти трудно.

• У понеділок? — лінькувато перепитував Цвичок. — Понеділок, ґаздику, тяжкий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що понеділок відпадає. А травам нічо не буде до самої смерти.
• Ну, то приходи, любий Іванку, у вівторок.
• Е—е–е, ні, вівторок — напасний день. У дорогу у вівторок іти не можна. А кошіння — то також дорога.
• А в середу?
• Середа — пісна днина. А я люблю рибу. У вас риби може не бути. А як є, то не така, як треба. Так що не спішіть у середу косити. Або косіть без мене.
• Іване, то прийдеш у четвер?
• У четвер точно що ні. У четвер маю голитися. То також велика робота. А там, дивіться, вже п'ятниця. А в п'ятницю кликали в Петраші на весілля молодого збирати до шлюбу. В суботу маю йти до молодиці. А на це також довгі збори. Так що, вибачєйте. Може, прийдіть мене наймати до кошіння на той тиждень. Але не з понеділка, бо понеділок — тяжкий день…