Мартин Боруля

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші - мабуть, це щось говорить про дворян, а не лише про самого Борулю.
Тому для нього така трагедія - втрата змоги здобути панський титул: він-бо щиро вірить, що лише так стане людиною. Отакий прикольний комплекс меншовартості українського селянина, що століттями всотувався в кров із приниженнями й упослідженнями. Бажаючи своїм дітям щастя, він і сину готовий оплатити тупу збиткову службу, і доньку видати за нелюба.
І абсолютно ясно, що, висміюючи ті способи, якими персонаж у своїй сліпоті добувається "дворянства", автор йому до того ж співчуває саме через цю сліпоту.
У Мольєра Журден висміяний, а дворяни показані розумними, хитрими й спритними. У Карпенка-Карого "дворянин" Націєвський висміяний ще жорсткіше, ніж сам Боруля, а пан Красовський, який жодного разу не з'являється в кадрі, за словами того ж Гервасія, пан не лише завдяки статкам, а завдяки ученості, адже він лікар.
Так що у цьому тексті дуже чіткий ідейний посил: справжнє дворянство - це освіта, інтелігентність, внутрішнє відчуття себе людиною, і саме цього потрібно домагатися таким, як Боруля, хто розумом і тяжкою працею змогли домогтися статків. Наступний крок - це самоусвідомлення, виховання в собі почуття гідності.

Може, я й звучу як учителька української літератури, але, їй-богу, я не розумію, як цього можна не побачити у творі, коли все це там написано майже прямим текстом.

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того времени, несмотря на то, что я разговариваю им в повседневной жизни с родными, но при этом смешивая с русским. С этого можно понять, что для меня это было как продираться через песок в пустыне. Это произведение вряд-ли можно повторить, ибо, несмотря на знания о том времени, мы не сможем прочувствовать всю атмосферу и проблематику тех людей. Поэтому не думаю, что это возможно. Идея совершенно обыденная при написании, но именно проблема которую выбрал автор не совсем распространенная в произведениях.

Книге я поставила 2,5/5. Ну, не зацепило меня, вот совершенно. Я осталась безучастна и бесчувственная к этому произведению. Мне не близка эта проблема и несмотря на то, что история о моём народе, она скорее раздражала чем радовала.

Удачного чтения!

Приступати до рецензування даної книги особисто мені аж надто важко: вражень особливих майже нема, як цікавих чи гостросюжетних моментів, надто прісні персонажі тощо. Проте не поділитися своїми враженнями ще важче, тому із двох лих я обрав менше.

Що ж, не стану лукавити, це не перше моє знайомству з “корифеєм”, друге, але ж таке, як то кажуть, ні риба, ні м'ясо. І знов трагікомедія. Де комедійного знайти важкувато,хіба декілька фраз, які лише можна притягти за вуха. Трагічного... Гм. Теж не легко. Так от, я вже перейшов до заперечення жанру класичного твору...

Ідея зрозуміла повинна бути будь-кому, я вважаю, проте краще ще раз її повторити. Тобілевич мав на меті показати, що не слід пнутися у різні титули і величатися родоводом, а лише працею стати, можливо, вище, сильніше, достойніше тощо. Зазначу, що з цим автор впорався.

Попередні рецензенти відмітили у творі суржик, якого мені, на жаль, знайти не вдалося. Хоча, брешу, знайшов, але лише згідно з правилами сучасного правопису. В часи ж Карпенко-Карого, коли не існувало єдиного стандарту письма, це було цілком нормально.

Підбиваючи підсумки, скажу, що твір в цілому мені не сподобався. Хоча не слід забувати й того факту, що читати його цілком можливо й навіть легко, хоча це не є дуже цікавим. Загалом література породжена здебільшого проблемами. Тобто своєю метою вона має розказати читачам, донести, виправити цю саму проблему. Як я вже зазначав, автор впорався зі своїм завданням, проте програв, так скажімо, в її обрамленні – сюжеті, героях, декораціях.

Как уже было ранее сказано, это произведение входило в список литературы за 10 класс...
Наверное, если бы не мой преподаватель, эта книга прошла бы мимо меня.

Главный герой на протяжении всей истории не вызывает никаких чувств кроме жалости и презрения. Ради титула пана он готов пойти на все: рассорится со всеми родственниками и семьей, выдать дочь замуж за не любимого человека ( когда она любит сына их хорошего друга ), во всю пытаться привить своей жене и дочери панские манеры и даже сына впихнул в земский суд. А когда все его мечты рухнули и ему отказали в панстве, бедный мужик чуть не умер...

Произведение очень жизненное, но все же у Мольера лучше и легче получилось донести смысл, что каждый должен понимать где его место, и что худая корова, еще не газель...

Це було дійсно весело. Яскраві персонажі, жива мова, і сенс у цьому творі було вкладено. Але це дуже легко і моментами смішно читати.
Історія про те, як Мартин Боруля, котрого признали "уродзоним дворянином", тобто шляхтичем з діда-прадіда, який може панувати, із своєю самооцінкою, яка тепер була вища за дзвіницю, усім жити не давав. А почалась його обсесія дворянством з того, що інший пан-дворянин сказав, що Мартин - "бидло", а син його "теля". А тому фраза

належить саме Мартину Борулі, який каже це повіреному, який працює в той час над апеляцією, і для підтвердження цього Мартин розмахує папірцем, де написано, що було встановлено, що він - дворянин. Саме звідси починається твір. Паралельно "одворяненню" родини йде лінія кохання Марисі та Миколи, перша при цьому - дочка Мартина, тобто, дворянка, а другий - простий мужик. Звісно ж, Мартин проти. А тому дівчину намагаються видати за такого ж дворянина - Націєвського. Що з цього буде? Прочитаєте, посмієтесь - та й дізнаєтесь.
Рекомендую!