Маруся Чурай

Приходишь в мир ты чистый, молодой,
уходишь - весь измученный, седой…

Я складываю в душу все минуты,
и горько, словно за свою вину.
Хоть не имею на земле приюта,
но знаю землю вширь и в глубину.

Чем на подходах ближе мы к столице,
то тем прочнее люди запираются.

Приветливые кладбища бывают -
шатёр небес - и нету ни следа.
Живых живые часто убивают,
а мёртвые не тронут никогда.

На свете приведений много разных,
а здесь покой,
давно уснуло зло.
Ведь кладбище - оно, поверь, не страшное.
Душа, бывает, лишь взмахнёт крылом.

Стару людину ганити негоже.
Та й, власне, що ж, відомо вже давно:
співає кожен, хто якої може.
І так співає, як йому дано.

Часи були непевні, лиховісні.
Як хмари в небі, купчилась війна.
А це кохання почалося з пісні.
Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене
душа, було, піснями аж бринить.
У цій любові щось було священне,
таке, чого не можна осквернить.

Я схилилась, бо хотіла пити,
бо така задуха звідусіль!
Я ж хотіла не себе втопити,
я ж хотіла утопити біль!

Усіх Скорбящих Радості... Я рада.
І що мене найбільше веселить, -
коли так душу випалила зрада,
то вже й душа так наче й не болить.
Вже ні за чим на світі їй не шкода.
Така полегкість, мало не сміюсь.
А ця тюрма - оце і є свобода,
бо я вже тут нічого не боюсь.

Там бій гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей?..

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
що світ вже так замішаний на злі,
що як платити злочином за злочин,
то як же й жити, люди, на землі?