Грішниця

Людина часом нагадує звичайну ляльку, яку хтось підвісив на невидимих нитках, щоб можна було смикати в потрібний бік, угору, вниз, і люди смикаються з упевненістю, що роблять це самі.

Слова зависали в повітрі, хотілося в них вірити, однак чомусь не виходило. Чому вони завдають таких глибоких ран, а зцілюють настільки поверхово? Слова ж - лише слова, однак якщо в них вірити...

Кохання змінює жінку. Вона стає схожою на сонце, до якого тягнеться все живе, навіть не підозрюючи, звідки йде це світло.

Це ж треба, часом люди цікавляться жахливими речами, аби ними розбавити сірість власних буднів.

Ну от, часом самі для себе - за сімома замками загадка. І ключі розгубилися, шукай - не шукай.

Неважливо, з якої причини плаче людина, від неймовірної радості чи неймовірного болю, сльози на смак все одно солоні, хоча, мабуть, усе-таки різні, - принаймні, для того, хто плаче.

Все-таки жінка - дивне створіння. Здається, тільки відкрий і читай, немов книжку, - а до кінця не впізнаєш, як не старайся.

- А хіба я можу давати людині надію, коли сама її не маю?

• Хтозна, але ти повинна спробувати стати щасливою. Мудрі люди кажуть, що для цього жінка має бути комусь потрібна.

Щодо іноземців, то вони ставали батьками для таких, як ми (з дитячого будинку), ще частіше, аніж громадяни нашої країни, очевидно, кинуті діти виявлялися більше потрібні чужим.

Що ж це в світі коїться, щоб собаки за людей сердечнішими стали.

Вчись, дитинко. Це єдиний шанс вирватися з болота. Вчись.

Ти дивуєшся нашим пусткам? Помирає село. Та тут зона, ясно, що цим особливо нікого не втримаєш. А в решті країни? Своя зона. Тільки як назвати її?

У природі стільки краси, що людина її осягнути не в змозі. А ще коли так поспішає жити, то й узагалі не зупиниш.

Щастя в кожного своє. Дивно, але навіть в однієї й тієї ж людини воно здатне мінятись, хоча - ні. Поняття щастя лишається сталим, змінюються тільки складові, те, чим ми його наповнюємо.

Батьки закладають у дитину значно більше, ніж би вона сама того хотіла.

Напевно, тільки ті, хто зміг знайти "своє місце", і живуть по-справжньому, а не пишуть чернетку з чийогось життя.

Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю й у свою хвилину піду - не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов - щоб світ став кращим.

Любов, навіть материнська, може бути різною - безумовною й повною умовностей, остання здатна створювати чудовиськ.

- Я вам так, дівчата, скажу: покарання - не стіни, ні, справжні муки ось тут, усередині нас, і стіни тут ні до чого.

• А якщо він не розкаявся?
• То в'язниця це зробити за нього не зможе, тільки скалічить ще дужче.
• Не знаю, неправильно це, так не має бути. Ми повинні відповідати за свої вчинки.

Людині необхідно знати своє коріння, хто вона, звідки, бо інакше пізнати себе й прийняти до кінця - не вийде, як би не старався.