Историк

Дивлячись на її сильні маленькі руки, я зрозумів, що вони набагато старіші, ніж жінка, якій вони належали.

Я дотримуюся тієї думки, що, вивчаючи минуле, ми можемо краще розуміти сьогодення, а не тікати від нього в минуле.

Це був світ, у якому понад п'ять тисяч слуг із титулами типу "великий тюрбаномотальник" колись підкорялися волі султана.

Його звинуватили [у єресі], бо у своєму трактаті він говорив про те, що згідно з християнською логікою, навіть Сатана може врятуватися й воскреснути.

- Ну, а тепер мені час іти додому, до дружини, інакше вона буде на межі розірвання шлюбу через те, що я спізнююся, - він посміхнувся, ніби він був у захваті від такої поведінки дружини, а не навпаки.

- Можливо, можливо, - Тургут мовчав. - Хоча мені її слова здалися дуже дивними, тому що це моя друга спеціальність.

• Циганки? - перепитав я.
• Ні, боронь Боже, - вампіри.

Але ми повинні боротися зі злом за його ж умовами і якнайрішучіше.

Знання - небезпечна штука.

Його кумедні гримаси, добра й трохи соромлива посмішка приховували розум - настільки гострий, що я часто радів із того, що мій друг спрямував його на літературу вісімнадцятого сторіччя, а не на своїх колег.

Таке враження, ніби у Франції всю зелень можна було їсти.

Я був занадто молодий, мені не вистачило одного року до призовного віку, щоб потрапити на війну, як вона закінчилася, і я стежив за наслідками з усією люттю людини, що запізнилась.

У мене було настільки безтурботне життя, що подальше буття кабінетного вченого здавалося мені сповненим пригод.

В хартии сказано, что Величайший основал Стражу Полумесяца, чтобы преследовать Орден Дракона, презреннейшего из врагов империи, сквозь время и пространство, на земле и на море и даже за порогом смерти. Тургут.

Случается, мы ищем место, само по себе ничем не примечательное – ищем просто потому, что помним. И, конечно же, если его удаётся отыскать, оно оказывается совсем не тем.

Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: шо б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору і назовні.

До того мої набіги не письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають.

Розмовляти з цією дівчиною було все одно, що нерухомо сидіти перед фотографом, який безупинно фотографує вас, не дотримуючись якоїсь послідовності, так що ви не знаєте, коли буде наступний знімок.

Міркування повинні заощаджувати час, а не марнувати його.

Я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром по Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона голосно розсміялася.
- Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, - сказала вона.

Дивно, подумав я, коли ми виходили на залиті вечірнім сонцем візантійські вулиці, що навіть за найважчих обставин, у найнебезпечніші моменти життя, коли ти далеко від дому та близьких знайомих, трапляються моменти неймовірної радості.