Тіні забутих предків

Що правда, то правда, життя наше коротке - блисне та й згасне

Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне

В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи минає

Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо...

...на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... "Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину..." І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою.

З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця...

«I згадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину.»

Беспечальная молодость и радость снова вели его по этим безлюдным вершинам, таким мертвым и одиноким, что даже лесной шепот не мог удержаться там и спускался в долину пеной потоков.

Завтра — весна, день радості й сонця, а вже сьогодні гори цвітуть вогнями і синій дим загортає смереки прозорим серпанком.

Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай... Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко...

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

Его звезда уже едва держится на небе, готовая скатиться. Ведь что наша жизнь? Вспышка на небе, цвет черешни...хрупкая и короткая...

Под Новый год к маржине загородку приходил сам бог. В высоком небе ясно горели звёзды, яростно трещал мороз, а седой бог шёл босиком по рыхлому снегу и тихо отворял дверь овчарни.

Всё, что есть на свете - учёность, мудрёная штука всякая, - всё от него, от сатаны. Где что есть - повозка, лошадь, музыка, мельница или хата, - всё выдумал он... А бог только крал да отдавал людям.

Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі м'які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.

Чувствовал, что около него Маричка, и знал, что Марички нет на свете, что это кто-то другой ведет его к бездне, на дикие вершины, чтобы погубить. И все же ему хорошо было, он шел вслед за ее смехом, за ее девичьим щебетаньем, не боясь ничего, легкий и счастливый, каким был когда-то.

Ежедневно она пила в корчме с Юрой, знахарем, при людях целовалась и обнималась с ним, даже не скрывая, что имеет любовника. Разве она первая? Испокон веку не было того, что одного держаться.

Над горами расстелилось небо, этот луг небесный, где пасутся звёзды, как белые овечки. Существует ли ещё что-нибудь на свете, кроме этих двух полонин? Одна разостлалась внизу, другая вверху, а между ними, как малое пятнышко, чернеет пастух.