Сад Гетсиманський

"Начального Училища», де Андрій вчився перед революцією, а тоді, в революцію, разом з іншими з незрівнянним ентузіазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб з «Высшего Начального» на національну «Вище – початкову школу», перефарбовуючи його, так би мовити, ідейно в жовто – блакитний колір. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що він щедро политий кров’ю його вихованців. Це може бути. Ось колишня жіноча гімназія… Руда. Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут — рудий… Хтось у цьому місті напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому грунті. Але чи так? Чи це від божевілля? Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад — від політики! Коли всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад."

Було — «Битіє опредєляєт сознаніє», а стало — «Бітіє опредєляєт сознаніє». Уявіть собі, змінено тільки одну-однісіньку літеру, але як геніально той перифраз відобразив епоху й її модерну філософію та внутрішню суть. «Бітіє». Цебто б и т т я. У всьому. Нещадне, тотальне, безперервне биття. Купка фанатичних, і малописьменних, і безпринципних реформаторів тресують 200 мільйонів. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про «бітіє» доповнили тезою, що стала заповіддю костоправів:
«Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного»! І ця заповідь стала девізом епохи.

"Фурія читала, читала… Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:
— Як сидиш!?
Андрій витріщився здивовано.
— Як сидиш!!!? — аж завищала фурія й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом і застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотіла.
В Андрія наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нічого подібного він ніколи не чув, а вже ніяк не сподівався почути тут, все – таки в державній установі. Так віртуозно лаялися колись тільки матроси, але й то сп’яну, й тільки на вулиці. Але щоб так лаялась жінка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такій установі державній!.. Той крик і несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсім ні, вони його оглушили. Андрій покліпав очима на вогненногриву фурію, потім подивився сам на себе, як же він справді сидить, і нічого не зрозумів — він бо сидить зовсім нормально, так, як сидять взагалі всі нормальні люди, і навіть так, як він сидів колись цілий рік у цій і інших кімнатах цієї ж таки самої богохранимої установи: сидить на стільці, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колінну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурію аж била істерія:
— Як… Як ти, гад (і цілий фейєрверк найвіртуознішої лайки), сидиш, га?!!
Андрій почервонів, переклав ноги навпаки — то була права зверху, а тепер стала ліва зверху, але фурія не вгавала:
— Як сиди – и – иш?!І А руки, руки як тримаєш?!!! Андрій прибрав руки з колін і склав їх на грудях. Фурія від того зовсім сказилася.
— Ах ти ж!.. Що ж ти Наполеона з себе строїш!! Андрієві раптом потемніло ввіччу від наглого припливу крові. Йому хотілось встати,підійти до цієї, напевно п’яної, ідіотки, взяти он ту палицю на стільці в кутку й відшмагати її, як останнє стерво, та й викинути геть за двері. І напевно, йому за це нічого не було б, бо не можна ж так компрометувати цю, хай і ганебну, але все – таки державну установу, обертаючи її на вертеп проститутки."

"От ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем... Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас – мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите торадість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам – ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров…"

-Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте, ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Атож... Ви нас розчавите, але самі ніколи на матиме щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимемо шепіт коханої й не чутимете його, бо кричатимем і ревтимем, як "паротяг", заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої... Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам - ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров...

Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути іскру, крізь ту голову гуготіло полум'я думок, женучи шалено. І в той же час не було ніяких конкретних думок, жодної такої, на якій би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремію. Було якесь прикре почуття роздвоєності — тіло, обважніле від перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зіритована, поривалася геть, і збурений нею мізок палахкотів, тиснув на череп, на скроні...

Не те зараз. Цей самий поїзд тепер називається «дачний», або «робочий», і перше, що звернуло увагу навіть стомленого й байдужого Андрія, це що він торохтів несамовитіше, аніж раніше. А друге — що вагони в ньому зовсім нової й зовсім надзвичайної конструкції. Насамперед вхід до вагону був, а виходу не було. Вірніше, був і вихід, але в ті самі двері, одні й єдині. Чудесне удосконалення! А для контролю то просто геніально! Це цілком в дусі цієї епохи, в дусі цієї країни, в дусі філософії, моралі й світогляду її вождів та ідеологів. В дусі нової, уніфікаційної ери. Геніально! Одні двері, щоб легше було за людиною стежити, легше тією людиною «керувати». Добиратися до вагона в ті двері треба було по спеціально причепленій драбинці... Це, бач, товаровий вагон, спеціально пристосований для пасажирів. І пристосований він неабияк. Російська історія знала його як звичайний товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», стандартний вагон червоного кольору, з розсувними дверима і без жодного «умеблювання». Тепер двері забито цвяхами, червоний колір замазано зверху зеленим (дивно, просто аж не віриться» коли зважити, що в місті Н., навпаки, всі будівлі пофарблено саме в червоний колір — але, мабуть, це тому, що революція, за поняттями цієї країни, це «всьо наоборот»), а всередині створено комфорт — поставлено кілька довгих лав із спинками і ще й зроблено троє вікон... Доказ, що «лошаді» з числа пасажирів випали. Ну, щодо «чєловєків», то норма, усталена історією, начебто збільшилася вдвічі: вагон натоптаний пасажирами до нікуди. В цілому цей тряский, торохкітливий вагон справляв вражіння надзвичайне — вражіння якоїсь символіки, образ чогось калічного, парадоксального, образ якоїсь епохальної аварії. Так, він символічний, цей вагон, немовби геніальна карикатура, пародія на велику революцію, що зродила ось цей шедевр, як та гора зродила мишу. От був собі товаровий вагон на «сорок чєловєк ілі восємь лощадєй», тоді прийшла велика революція, мільйони людей під співи «Марсельєзи» героїчно вмерли за «рівність і братерство», за свободу, за краще майбутнє і — от воно прийшло, те «краще майбутнє»: товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», іменований ще «телячим», взяли перефарбували в інший колір, прорубали пару віконечок, забили наглухо «телячі» двері, а випиляли інші, для людей, і — все. — І маєш нову епоху!!