Золотий горнець

Гофман он из разряда авторов принудительного чтения. Во всяком случае, для меня. Ни за что на свете не позарилась бы на немецкого сказочника. Сказки. Ну уж нет, увольте. Где это виданно, чтобы я за глупенькие истории взялась, когда еще не разгаданы главные загадки мироустройства. Столько молчаливых вопросов, взирающих на меня из темных углов требуют немедленного копания в недрах моей крошечной душонки… А пришлось же, как говорится, по долгу службы…
Странные ощущения вызывает этот неудавшийся композитор, пьяный мечтатель и горе-юрист. Что-то темное, головокружительно глубокое сочится из сказок с двойным дном. Читаешь и удивляешься… Повествование меняет шкуру, как инопланетное чудовище. Гофман пишет то как шут гороховый, то как зарвавшийся фантазер, то как По в самые мрачные свои моменты.
Говорят, Достоевский прочитал его всего. В оригинале.
«3» оценка сугубо личная, больше по реакции на принудительность чтения. А так, уверена, что еще возьмусь за этого немецкого дяденьку. У него явно не все так просто.

После того, как мельком глянула востороженные рецензии других читателей, мне стало даже как-то неловко. То иной смысл ищут, то второе дно, то просто восхищаются стилем написания автора. Последнее я в общем-то понимаю, а вот восторгов как-то разделить не могу. То ли я совсем невдумчиво читала, но мне было в большинстве своём даже скучно. Описания действительно красивые. Если вдуматься в произведение, то и смысл, наверняка, тоже поучительный. Но не зацепило почему-то. Осталась я равнодушна и к Ансельму, и к Серпентине. Не разобралась до конца, кто из них есть добро, а кто зло, кто прав и кто нет. Чем всё закончилось, для меня было удивлением, но и только. Может со временем нужно вернуться к произведению и попробовать снова. Или попробовать другие сказки, чтобы понять, это автор не мой или я просто неправильная.

Фантастичний і водночас реальний, так би мовити, двоплановий світ німецького письменника, представника романтизму Ернста Теодора Амадея Гофмана, був створений за допомогою романтичного гротеску. Загалом, використання гротеску є дуже популярним у літературі епохи Романтизму. Це невимушене поєднання мотивів, образів та гра з ними, балансування або повне ігнорування між раціо та зовнішньою правдоподібністю.
Контрастність – ось що важливо зауважити, аналізуючи твір Ернста Гофмана «Золотий горнець». З перших сторінок в реальність невимушено вривається образ старої, яка проклинає студента, саме тут світ починає будуватися за рахунок деформації зовнішньої пластики реальності.
Цей світ одночасно іронічний і містично жахливий: світ персонажів, що вміють змінювати своє обличчя, таких як архіваріус Ліндхорст, який з’являється перед читачем то птахом, то іскрою, то кімнатною рослиною. Неймовірні речі постають перед героєм зненацька: «Раптом бронзова особа скривилася й оскалилася в огидну посмішку й страшно заблищала променями металевих очей. Ах! Це була яблучна торговка від Чорних воріт».
Світи у творах Е. Т. А. Гофмана не тільки поляризовані, але й зведені. Ієрарх першого, маг Саламандр, виступає й адептом звичайного світу. Тому для Ансельма усвідомлення чарівної каліграфії під керівництвом Ліндхорста не тільки можливе й манить у чарівний світ, де він знайомиться з дочкою архіваріуса-чарівника Серпентиною, а й сприяє соціальному піднесенню у світі звичайному. Він пов’язаний із чарівним. Зростання Анзельма відбувалося у двох напрямках (альтернатива просвітницькому “вихованню почуттів”), це слугує поверненню світу до чарівних джерел і наповненню його життєвої сили.
Чорний кіт служить відьмі в “Золотому горнці”. Але виявляється, що кіт “освічений парубок гарного виховання”. Сенс гротескної метаморфози полягає у тому, що, молоді освічені люди у тодішньому суспільстві служать “чорним” справам, примкнувши до спільноти, членів якої поєднують інтерес до алхімії. У цьому натяк на бажання молоді підгледіти таємницю, опанувати потойбічне знання, мати змогу впливати на земні долі, змусити надприродні сили служити собі.
Варто зазначити, що перехід від реального до фантастичного будується у більшості випадків через природу: студент бачить чарівних змійок та закохується в одну з них саме у бузині, потім, бачить ті ж чудеса і у воді, плаваючи разом з доньками свого проректора Паульмана. Для романтика спілкування з природою – одне з ключових у його бутті. Гуляючи лісом, долиною, біля озер та рік, романтик знаходиться у стані гармонії з тілесним та моральним, з “раціо” та “емоціо”. На мою думку, варто приділити увагу останнім вказаним пунктам, які грають важливу роль у двоплановій побудові світу. Анзельм, саме сидячи з розпачу під бузковим кущем, почув дивовижне дзеленчання срібних дзвоників, зустрів змійок, в той момент він повністю віддавця своєму “емоціо”, та знівелював “раціо”. Таке ігнорування відкриває герою новий фантастичний світ. Але, досить лиш заговорити з студентом, достукатись до його “раціо”, як він раптово повертається у реальний світ, абсолютно розгубленим від побаченого.
Образ горнця з повісті це “людський” образ; де сфокусовано уявлення про природні процеси травлення (тілесність). Лілія, що виросла в золотому горнці постає як втілення краси, як спроба втілення романтичного ідеалу –друга опозиція цього гротескного образу, протиставлена першій (духовність).
Романтичний образ у творі може існувати тільки за межами емпіричного світу, за межами бачення, а здатен на це тільки Анзельм, який під кінець повісті опинився у чудесному світі поезії, Антлантиді.

В наиболее впечатлительном возрасте детства и юношества нужно читать сказки. Они наполняют особой атмосферой приключений, незнающей пределов фантазии автора, погружают в мир, где все возможно. Единственный закон - правда и справедливость всегда восторжествует. Пусть какие бы злоключения не происходили, враги будут повержены, а герои награждены. И в этом есть мораль, которая запоминается и принимается безоговорочно и с полной верой.
Я не помню всех подробностей, но при упоминании названия "Золотой горшок" чувствую теплоту и вспонимаю очень очень приятные впечатления.