Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картки, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.
Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки, і миски... А своєму Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вумі йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочаками дим... їй весело, вона зиливається, аж дзвенить, - і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.
- І як-таки тютюном на дитину? - зірвався з її уст лагідненький докір.
- Нахай привчаєтья до запорозького курива! Правда, доню? - зареготався батько і ущипнув за щічку Орисю.
- Мамо, я привчусь - засміялась дзвінко й Орися, визираючи х-під матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим.
Линуть пахощі від бузку до садочку. Десь рипить віз і гавка собака, над головою прогудів хрущ.
Орися схопилася його дігнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона - в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:
- Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Ток не то, не бійся жука, а й татарина-пса... бий їх!
І Орися, підбурена батьком, біжить знов до хрущів, а запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю.
А ось друга ніч... чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбі сидить і жде тата; він поїхав ненадовго, а ось третій день - і нема...
А це раптом як затупотить кіньми... Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила ненька, кричить: "Вороги!"
- Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! - до наї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки.
Баба біжить з дорогою ношою в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах.... Здалеку досягають і лемент, і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися намов великі свічки, і полум'я від них полинула аж до вогнистого неба.
Червона кров... чорні, обгорілі трупи... жахотливі обличчя... стогін і плач... і сиротинна самотність... тиша могильна... Мамо! Мамо!
Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається навколо печі. Батько велику книгу чита про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батьківської речі запада їй в душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат: почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата...
А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку невелю, про пекельні тюрми і про смердючі галери...
Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.
Орися браде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" - і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан...
Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... їй боязго, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...
Ваша оценка
sireniti8 июля 2022
6 понравилось358
Miledon20 декабря 2016
dolli_k6 августа 2015
robot16 ноября 2015