Далекий простір

Яка ж цікава книжка!
Чиатала її в університеті на практичному занятті з історії російської літератури та літературно-художньої критики.
Можливо, предмет не був би нудним, якби його не вів старий й противний викладач, для який в російській мові є точні визначення - "сухарь" та "брюзга".
Можливо. Але склалося так, що вів саме він. А піти з практики не можна, бо "завалить" на екзамені.
Тож я тихенько собі сиділа на задній парті й читала "Далекий простір".
Я взагалі забула, де я є. Настільки заглибилася в читання, що навіть не почула дзвоника. А це була остання пара. Коли мене штурхнули друзі, отямилась, запхала в сумку речі й побігла на зупинку. Читала в парку. Потім в маршрутці. А дочитувала вже вдома. Стовідсодково стверджую, що перечитуватиму ще не раз.

В одній із рецензій на доволі суперечливий фільм Голодні ігри прочитав те, що антиутопії пишуться переважно для підлітків. В дечому з автором цих слів я в думках погодився. Бо коли ти юний переважно поділяєш світ тільки на чорне і біле. Тобі здається, що весь світ проти тебе, ніхто тебе не розуміє. і ти прагнеш чогось не зрозумілого та прекрасного, щось типу далекого простору. Книга як і всі антиутопії порушує тему - більшість не завжди права і тому в більшості випадків помиляється. Якраз за такий посил чипляється підліток, відразу ототожнює себе з гером проти якого виступає така безжалісна система. Читача з досвідом такі ідеї вже не викликають якогось ефекту ошелешиння, але допомагає згадати вище написаний посил. Проте досвідчений до цього ставиться більш спокійніше, як один із героїв книги професор ліричного героя, котрий сказаа Габру коли дізнався - його світом правлять зрячі, відповів: яка різниця, тей хто при владі завжди має певні переваги, тому він і при владі.
Загалом книга для широкого загалу. Від неї отримають задоволеня любителі фантастики і пригод - події відбуваються швидко за допомогою діалогів і постійного руху героя. Схвально закивають головами так звані інтелетуали, автор не тільки жене сюжет в перед, так сказати копає в здовж. але не забуває зробити вигаданий світ більш глибоким, і копає також вшир. В романі є уривки з книги,того світу газет, телепередач, що дозволяє зрозуміти чим живе суспільство страшного мегаполісу та Тихого куточку. Мені особисто дуже сподобалися уривки книг(в яких рокривається, на мою думку, основна філософія книги) та вірші Чиза Ділка, яки наприклад класно обрамляють певні глави і доповнюють, як наприклад це зробив чудовий вірш про відносини батька і дочки, перед розділом Наталі(III) де донька свариться з татом через свого коханого Габра.
Особливо раджу цей роман людям від 15 до 19, але й інша вікова категорія розчарована не буде.
Книга варта уваги.

Може в мене й будуть кидати камінням шанувальники творчості Ярослава Мельника, але від прочитання його «Далекого простіра» мене спіткало розчарування. Не вийшло доброго пригодницького роману, з закрученим сюжетом, цікавою філософською начинкою, загорнутою в фантастичну обгортку. Опис мегаполіса сліпих, їх суспільства, організації терористів, колишніх зрячих, що були насильницькі позбавлені зору, селища зрячих, що керують мегаполісом, вийшли плоскими та зверхніми. Якогось екшену в книгі зовсім не має, якщо не вважати цим маленького епізоду з переслідуванням головного героя Габра Сілка службою безпеки мегаполісу.
Щоправда, наприкінці книги Мельнику непогано вдалось подати роздуми головного героя Габра щодо його місця в житті, де воно, серед сліпих або серед зрячих. Сподобався епізод, в якій двоє зрячих відповідають на питання тележурналіста, і як кожен з них розуміє місце зрячих в житті сліпих. Кінцівка, як на мене, теж вийшла якоюсь незрозумілою. Часом здавалось, що автор поспішав, намагаючись завершити роман. Вже не кажу про „ляпи”, наприклад на початку книги, де з народження сліпі люди, зовсім не розуміючи що таке бачити, звертаються один до одного „Бачиш...”, а через декілька сторінок вони ж дивуються самому цьому поняттю.
Прочитавши, зрозумів, адже подібний сюжет був у «Населеному острові» братів Стругацьких, але на відміну від „Далекого простіру” там були пригоди, дружба, кохання, війна, стійкість духу та віра в ідеали, і то є справжній бестселер.
Не сподіваюсь, що ця книга знайде своїх шанувальників, але не впевнений, чи дійсно ця книга була кращою на конкурсі Книга року ВВС в Україні – 2013?

Я не люблю фантастики.
Хто б не хотів мене переконати у зворотньому, але... Єдине виключення для мене було зроблено Бредбері. Тому що "451 по Фаренгейту" - це безумовний шедевр, який гріх не прочитати. Хоча і він "пішов" мені у доволі дорослому віці. Чому я згадала цього метра? Саме тому, що "Далекий простір" нагадав мені твори Бредбері.
Я б ніколи не звернула увагу на цю книгу на полиці, а тим більше, якби прочитала анотацію. Однак, вже рік ми проводимо проект "З домашньої бібліотеки", де люди розповідають про книги, які радять іншим. Читають уривки. Цей твір приніс екс-міський голова Луцька і за 5 хвилин представлення змусив молоду аудиторію записатись у чергу на книгу.
Книга на стільки гарно показує ставлення "влади до народу" та бажання зробити усіх однаковими, що іноді хочеться кинути книжку об стіну, аби не зустрічатись з усвідомленням, що часто і ми поводимось, як сіра маса і живемо за усталеними стереотипами, які нам навязує суспільство.
Якщо ж ти - не такий як усі, то тебе потрібно знищити. І не лише фізично, як намагались вбити головного героя, а й морально. Принизити. Змусити опустити руки і жити далі, як усі, як то кажуть, як книжка пише.
Розвязка книги доволі неочікувана, однак неоднозначна.
Крім власне твору, у "Далекому просторі" є ніби витяги з заборонених книг та вірші. От саме останні мені геть "не пішли". Занадто вони вже модерні та, як на мене не несуть великого смислового навантаження. І я, і дорузі, врешті просто пропускали ті пів сторінки.
Однак книга дуже сильна і, не зважаючи на фантастичність, дуже правдива. Саме тому раджу почитати й замислитись над тим, а чи варто сліпо довіряти системі.

Про цю книжку і про її автора я зовсім нічого незнав, та й купив я її абсолютно випадково. При покупці трьох книг мені дали її безплатно. Чесно кажучи я не надто поспішав її читати оскільки не знав чого чекати від даного роману + я не надто люблю твори українських авторів, хоча сам не знаю чому.

Даний роман став першою сучасною українською книгою яку я прочитав. І чесно кажучи я просто прозрів! Від цього роману я точно не чекав того що він мені дав. Це просто надзвичайна книжка яка вразила мене цілком і повністю. Я навіть можу визнати її шедевром фантастики.

В даному романі автор, а саме Ярослав Мельник розповідає нам про майбутній світ де всі люди народжуються сліпими. Такого поняття, як бачити взагалі немає. Головний герой роману - Габр Силк звичайний сліпий хлопець, такий як усі. Та звичайне життя хлопця тянется не довго. Приходить той момент коли Габр починає бачити і першою чергою він йде в Міністерство контролю для встановлення пломб на очі, адже вважається, що існує лише близький простір. Близький простір - це найближче навколишнє середовище яке ми можемо відчути за допомогою слуху і дотику. Бачити світ - це в майбутньому вважається хворобою, галюцинаціями. Адже поняття безмежного світу в якому ми з вами живемо не реальне для жителів мегаполіса і називається далеким простором.

Побачивши за мегаполісом море, сонце, небо Габр починає розуміти що все це реальне, що це зовсім не галюцинації. Він розказує істину в яку почав вірити своїй сліпій дівчині Ліоз, але вона вважає його просто хворим . Габр розпочинає свій власний тернистий шлях на якому борится за право покинути жахливий темний, висячий в небі мегаполіс і піти в вільний світ- в далекий простір.

Які спіткають проблеми Габра? Чи залишится він вірний своїй мрії? Чи повірять хлопцеві рідні?Чи виберется він з мегаполіса? Прочитайте цей надзвичайно цікавий і повчальний для сучасного жителя великого міста роман, повірте ви не пошкодуєте.

Мені книжка сподобалась надзвичайно, можливо це навіть найкраща книга яку я коли - небудь читав, принаймі в цьому жанрі. Я ставлю "Далекому простору" Ярослава Мельника 10/10 і сміливо називаю його генієм сучасної фантастики.

Однозначно можу сказати, що Ярослав Мельник став для мене відкриттям 2017 року! Коли починала читати роман, то не сприймала його серйозно. Навіть більше, думала, що це чергова фантастика, яка нічим особливим не здивує. Але в результаті, я не була готова до того, що мені дав Ярослав Мельник. Вкотре переконуюсь, що в нас є чимало українських талановитих авторів, про яких варто говорити, якими варто пишатись. Та, на жаль, через не достатню рекламу, ці імена й досі залишаються для нас маловідомими. Письменник, в прямому сенсі, відкриває очі на світ, заставляє задуматись над тим, хто ми є, для чого живемо.. Це просто надзвичайна книга, яка варта Вашої уваги. Повірте, Ви, не пошкодуєте!))

Знайомство з Мельником пройшло успішно, пізнання української літератури з ним точно продовжиться.

Від початку до самого кінця книга не відпускала, до головного героя почуття змінювались, єдине що не мінялось це фонове співчуття. Щоб зробила я на його місці? Як це, жити усе життя сліпим, навіть не знаючи що таке "сліпий" і в один день прозріти і побачити в якому жахливому світі ти живеш. Що далі?

Не дивлячись на те, що книга достатньо невелика, автор зумів розкрити персонажів, і залишити простір для роздумів кожному читачеві. Дивний світ, дивні правила, але полишати цю книгу бажання не було зовсім.
Багато людей навіть за наявності очей живуть в сліпому і обмеженому "близькому просторі", де сміх - це рудимент, а люди навколо просто звук, і не більше. Далекий простір відкритий для усих людей, але мало хто ним користається, і навіть не кожен здатен його бачити.

Не зважаючи на те, що світ повністю вигаданий, паралелі з нашими реаліями провести не важко, а пошуки самого себе у людей займають чи не все життя, і добре якщо хоча б колись закінчуються успішно. Дуже рекомендую читати.

Кілька днів мені вистачило, щоб перегорнути останню сторінку. Так дивно усвідомлювати, що це було справді захоплююче, так як  я не являюсь великим поціновувачем фантастики. Останнім фантастичним прочитаним мною  твором був «451* по Фарангейту» Рея Бредбері.  І чомусь для мене, саме з цим твором тематично перегукувався «Далекий Простір» . І можу сміливо заявити, що даний роман не здався мені менш глибшим та змістовнішим. В деяких моментах навіть більше (нехай простять мені усі фанати творчості Бредбері).

Хочеться відразу зауважити, що «Далекий Простір» чомусь недооцінений сучасним поколінням читачів. Чому? Можливо через те, що мало відомий, ще поки. Я наприклад, випадково натрапив на нього. І раніше не зустрічав його,  ні в яких списках рекомендованої літератури. Хоча, як виявляється, книга була неодноразово, високо оцінена критиками та різними, навіть міжнародними преміями та нагородами. І навіть нещодавно, роман включено до обов’язкової програми 11 класу середніх шкіл України. Рецензії говорять, що це один з найсильніших романів новітнього часу і я цілком з цим погоджуюсь.

Отже, про що він? Якщо коротко, це роман – Прозріння. Читаючи, я ловив себе на думці, що власне ніби сам прозріваєш разом з головним героєм. Фантастичний світ зображений автором спочатку викликає цікавість, потім лякає, згодом виглядає цілковитою загадкою а  в кінці ставить нас на роздоріжжі того,  а  як вчинили б саме ви…

Чого ж варте, те наше усвідомлення речей і наскільки страшно бути просто частинкою механізмів, без волі та сприйняття істини….
Роман вчить, не мислити стереотипами та вузькими ідеями. Безумовно, тут чимало філософських думок, які змушують проводити аналогію з сучасністю.  Однієї миті когось можна вважати своїм ворогом і затівати боротьбу за істину, та вже іншої миті, ставши по-іншу сторону,  ти розумієш, що не все так однозначно у цьому світі. І кожна  людина, сама собі мусить дати рано  чи пізно відповідь на питання «Хто Я?», «Що Я?», щоб розібратись у якому напрямку далі рухатись.

Звичайно, я не можу сказати, що у романі немає недоліків. Та це лише мої суб’єктивні  спостереження. Наприклад, мене цікавило, де ж у світі сліпих, зникли усі коти та собаки? Або, ці дивні вірші Чиза Ділка, мало не у кожному закінченні глави, які я спочатку читав, а згодом пропускав… Для чого вони? Та навіть усі ці нюанси, не зіпсували мого загального враження від книги, яке я можу оцінити як 5 з 5.

Як на мене, то це був цікавий досвід. Радий, що придбав даний роман і він залишиться на полиці моєї домашньої бібліотеки. Сміливо рекомендую…

Давно хотіла прочитати цю книгу, адже далеко не всю нашу фантастику високо оцінююсь як в Україні, так і за кордоном. Але після двадцятої сторінки цього "інтелектуального" та "метафоричного" роману я була глибоко розчарована.

Коротко про головне. Події відбуваються у мегаполісі майбутнього, жителі якого сліпі від народження. У їхньому житті немає таких слів як "бачити", "дивитись", "сліпий", "зрячий", а очі вважаються непотрібним (рудиментарним) органом як, наприклад, апендикс чи волосяне покриття. Але іноді система дає збій і дехто з людей прозріває, що і сталося з головним героєм. Таких людей вважають психічнохворими, які потребують негайного лікування.
Автор доволі швидко, з перших сторінок, знайомить нас з головним героєм (Гарб Силк), який водночас є головною проблемою роману. Гарб - це не герой, не особистість, це лялька, якою протягом усього твору маніпулюють і яку без будь-яких складнощів перетягують з однієї ідеології в іншу. Протягом всієї книги його викрадають то повстанці, то представники влади, то гарна жінка починає ним керувати, але Гарбу байдуже, він майже безболісно приймає все, що йому впихає в голову та чи інша людина. Головного героя можна сміливо назвати майстром перевзування. За всю книгу він не прийняв жодного самостійного рішення, а єдине на що він був здатний - постійно рефлексувати та жаліти себе. Крім того, не прослідковувалось жодного, навіть мінімального розвитку героя. Що на початку книги він не знав хто він, для чого він це робить і кому допомагати, так і в кінці він залишився сірою, беземоційною істотою.
Також автор вирішує не вдаватись у подробиці процесу адаптації головного героя до світу, якого він раніше не знав. Гарба не дивує світло і темрява, дерева та вогонь, колір та відтінок, він знає що таке бруд, але не знає що таке чистота, абсолютно не цікавиться своєю зовнішністю. Та що там... Він майже всю книгу називає сонце "великим червоним" поки йому не пояснюють що це за велика кругла штука в небі. Ось такий він, Гарб Силк, сам він майже ні на що не здатен та ні до чого не прагне. Проте автор описує його як особливого героя, могутнього повстанця, який іде проти системи. Чи можна співпереживати такому герою?

Історія позбавлена атмосфери. Автор намагається показати нам трагедію мізерної сліпої людини на фоні гігантської системи мегаполісу. Але картина майбутнього вийшла занадто обірваною та нецілісною, де влада не знає навіщо осліплює людей, що прозріли, з божевільних роблять міністрів, ніхто не знає історію та причину виникнення такого суспільства, а з деяких діалогів хочеться, відверто кажучи, посміятись. Крім того, у тексті постійно виникають подібні казуси, коли головний герой намагається зникнути з очей в натовпі сліпих людей, або у розмові між двома сліпими хтось каже: "От бачите!" І моє улюблене : "Ми не можемо дивитись на банду Окса, як дивляться на неї самі сліпі." (що?)

Не зрозуміла я унікальність цієї книги і чому її будуть читати в школі, адже це далеко не найкраща антиутопія, з якою варто познайомитись школярам. А для себе я зробила висновок, що продовжувати знайомитись з українською фантастикою я поки що не буду.

«Далекий простір» Ярослава Мельника - ще одна антиутопія до мого списку. Проте не скажу, що задоволений. Я ще не натрапляв на жодну книгу у цьому жанрі, щоб так люто мене обурила своєю передбачуваністю і затягнутістю. Не зважаючи на маленький обсяг, із цього роману вийшло б прекрасне оповідання.
Є утопічна держава де, як завжди, усі щасливі, задоволені правлінням і загалом радіють життю. І все б чудово, якби ці люди не були сліпими. Але раптом наш головний герой, Габр, починає бачити. Про сюжет більше ні слова, бо і це вже досить інтригує, правда?
Тоді, що ж сталося зі мною? Чому мені так не сподобалася книга? Я не очікував від автора такої простоти. Було дуже багато непотрібних персонажів, ну просто дуже беззмістовних діалогів. І ще одне, можливо, тут помилятимуся найбільше, але мені зустрілися просто вже знайомі персонажі із інших і досить відомих антиутопій, втім, це можуть бути галюцинації. Та як б не сталося, погані книги – ті, які не викликають у читача жодних емоцій.
Попри те, якщо все таки поглянути на ідею роману, виявиться, - це саме одна з тих благородних книг, котрою письменник намагається достукатися до сердець читачів. Книг, після яких хочеться спитати: «Люди, та що, до біса, з вами не так?». «Далекий простір» - роман про силу волі головного героя, якого абсолютно всі змушують робити те, чого він не бажає. Тут не відіграє ніяку роль те, що всі ці люди сліпі чи просто засліплені злобою і ненавистю, коли Габр - зрячий. Врешті зрячі всі, але їм вигідно бути сліпими. Так і в житті: ми просто не бачимо те, що не хочемо бачити, бо нам так зручніше.
P.S. А ще із часу мого прочитання і до опублікування відгуку книгу затвердили у новій шкільній програмі із української літератури. Насолоджуйтеся!