Мизерере

А діти все співали.
Це була мить - знаменита мить, - коли мелодія соліста злітає над хором, доторкаючись до найчутливішої мембрани слухача. Як і того першого разу, Казнан відчув, що сльози набігли йому на очі. Ці дитячі голоси підносили душу, як два делікатні пальці підіймають кошеня, тримаючи його за шкуру на спині, підіймають із абсолютною легкістю, з абсолютною ніжністю...

Miserere явно твір написаний для дітей. То була поліфонія, в якій спліталися акорди невинності й чистоти, що потрясали душу.

Волокин шёл вперед с лёгким сердцем. Вдали от взглядов, в бодрящем дыхании ночи. Как и все беглецы на свете, он наслаждался тайным родством с ветром, холодом, мглой. Он воображал высоко в небе мириады звезд, бесстрастных, но благосклонных. Космос был с ним, в своём бесконечном величии делая смешными жалкие попытки руководителей "Асунсьона" создать собственный замкнутый мирок, управляемый и надёжно защищенный.

Охваченный отвращением, Касдан выпрямился. Ему шестьдесят три года, а он все никак не может привыкнуть. Откуда исходит зло? Это стремление к разрушению? Безразличное по отношению к самому драгоценному дару - Жизни? Касдану вспомнились слова, брошенные охранником в Освенциме заключенному Примо Леви: "Здесь не спрашивают, за что".

Бог ни на чьей стороне.

Быть не в духе - "типично для стариков".