Жареные зелёные помидоры в кафе «Полустанок»

Я привезла з дому картину з дівчиною на гойдалці, замком і гарненькими блакитними бульбашками на фоні. Хотіла повісити у себе в кімнаті. Але тутешня доглядальниця сказала, що дівчина на картині по пояс гола й це не прийнятно. Ви знаєте, ця картина провисіла в мене п’ятдесят років, і мені й на думку не спадало, що дівчина гола. Особисто я не думаю, що старі люди, які тут зібралися, можуть із їхнім зором помітити її оголені перса. Але в цьому притулку — самі моралісти, тож тепер вона в коморі, разом із моїми жовчними камінцями.

— От спитайте мене, хто в якому році одружився… з ким одружився… Чи як була вдягнена мати нареченої, і в дев’ятьох випадках із десяти я вам відповім. Але, хоч убийте, не можу сказати, коли це мені трапилося так постаріти. Воно якось спіткало мене саме собою. Уперше я помітила це в червні цього року, коли лежала в лікарні з моїм жовчним міхуром — він і досі в них, чи, може, вони вже викинули його… Хтозна. Ота огрядна медсестра щойно поставила мені одну з тих «швидких клізм», які вони там так обожнюють, коли я помітила, що вони почепили мені на руку. Це була біла пов’язка з написом: «Місіс Клео Тредґуд, жінка вісімдесяти шести років». Уявіть собі!