451° за Фаренгейтом

Если честно, книга оказала на меня гораздо больше эмоций, когда я читала её в школе. Книга неплохая однозначно, но как будто бы ее надо прочитать в определенном возрасте.

Сейчас перечитывая, мне показалось что мало информации, не раскрыт мир в котором живет главный герой. Каким образом удалось так зомбировать людей, что они забыли кем они были раньше, например те профессора. Или что они все это помнили и так хорошо скрывались со своими книгами от полиции? Или например смущал факт, что Монтэг от одного короткого разговора вдруг резко стал мятежником. Как люди например выбирают себе профессию, если у них по факту нет стремлений, желаний, эмоций и они бездушные по сути? Так много вопросов и так мало ответов. Как будто события развивались уж больно стремительно. Не хватило какой-то трагедии, безысходности, суровости. Почему Бетти знал, про книги Монтэга и так долго ничего не делал? Как будто он хотел какого-то бунта. Странно. И собака робот, которая не смогла отследить по днк мужика, а у них за городом просто лакшери жизнь и никто не пытается словить мятежников.

Но я люблю данную книгу, за обилие хороших высказываний, за великолепный посыл. Нравится язык автора, как хорошо он пишет. Да и герои очень колоритные получились, за которых болеешь, переживаешь и интригует чем же все закончилось. Ну из большинства антиутопий удивительно то, что здесь добрый конец, а не смерть, боль, унижение.

«451° по Фаренгейту» Рэя Брэдбери оказался книгой очень небольшой - всего 270 страниц - поэтому и прочитана книга была всего лишь за полтора дня. Но насколько же этот роман прикольный.

Именно прикольный. В нём настолько удивительным образом показано настоящее, что я очень часто акцентировал внимание на то, что это же все будущее. И от того становилось еще более жутко.

В голову идут сравнения с антиутопией «Понедельник начинается в субботу» Стругацких, которые были моей первой антиутопией, и здесь, понимая, что сравнивать их нельзя, сравнения идут не в пользу последних.

Очень и очень круто. Интересно, какими будут другие работы из самого известного топа жанра. Но это будет совсем другая история...

7/10

Ця книга сповнена сенсу, як і будь-який філософський твір. Існує багато різних її трактувань, завдяки чому, як на мене, вона актуальна і зараз, і в майбутньому. Тому не хочу прив'язувати її до подій конкретної епохи. На цю книгу я намагаюся дивитися узагальнено: якщо цензура, то відірвана від певного періоду; якщо майбутнє людства, то невизначене. Хоча, звичайно, багато чого з того, що вказано в романі, збулося незабаром після його написання. Це з тих книжок, у якій знання одного сюжету не допоможе зрозуміти ідеї автора. Якщо коротко, то це антиутопія про світ, у якому заборонені книги, де уряд докладає зусиль, щоб книги перестали існувати. Чому? Тому що світом майбутнього, за словами Бредбері, править узагальнення та спрощення. Дедалі більше людей, дедалі менше різниці між ними. Найзручніше керувати людьми, коли є одне велике стадо з безликими індивідуумами. Зручніше розуміти і задовольняти потреби соціуму, якщо всі ці потреби будуть однаковими. Все швидше розвивається техніка, все менше часу залишається у людей. Все менше вільного часу виходить приділяти читання та обмірковування прочитаного. Все це цілком описує обстановку в теперішньому, але в майбутньому може бути доведено до абсурду: у той час, як триває війна, життя людей сповнене розваг. Їх старанно відгородили від реальності, від розладів, які можуть з неї почерпнути. Тому й знищуються книги як джерела інформації, яка здатна спричинити конфлікти. Ніхто не повинен бути начитаним, щоб не було ймовірності виявитися дурнішими за інших - ось як виражена рівність у цьому суспільстві. Але чи живуть люди щасливо? Ні, судячи з кількості самогубств. Люди живуть телевізором, а коли поблизу немає телевізора, слухають радіо в навушниках. Вони не чують інших, слухають лише ЗМІ і цим дозволяють державі керувати своїм життям. Здається, вони взагалі розучилися думати. Вони ведуть безглузді розмови, слухають безглузді телепрограми. Ситуація, що описує, хай і перебільшено, наші часи. Проте кінець книги оптимістичний.